Знакомтесь: Ширли Джексон, автор «Призрака дома на холме», «одна из … крайне своеобразных, неподражаемых писательниц»

 

«…Зачем Богу вообще понадобилось создавать этих людишек?»(Ш. Джексон)

«…Ни один живой организм не может долго существовать в условиях абсолютной реальности и не сойти с ума; говорят, сны снятся даже кузнечикам и жаворонкам…» (Ш. Джексон «Призрак дома на холме») 

Ширли Джексон — писательница, классик американской литературы XX-го века. Работы Джексон оказали влияние на литературное развитие писателей Нила Геймана, Стивена Кинга, Джоан Харрис и Ричарда Матесона. Широкую известность писательнице принес рассказ «Лотерея» и роман «Призрак дома на холме».

Джексон часто называют «американской готикой» или даже причисляют к ужасам, ее творчество отсылает к Эдгару Аллану По и Генри Джеймсу,  она была убеждена в том, что пугаться следует не монстра, прячущегося в шкафу или под кроватью, а того, что таится внутри нас.

«В ее книгах всегда есть постоянное ощущение, что должно произойти что-то ужасное», — говорит Джессика Харрисон, редакционный директор Penguin Classics и одна из немногих людей, которые были настолько «действительно одержимы» Джексон, что способствовали публикации ее книг в современном издании: «Ужас не сверхъестественный, это ужас того, что могут сделать люди».

Почему американский писатель середины века, чьи мрачные произведения «рассказывали тайную историю женщин», так сильно находит отклик у современных читателей?

Детство

Ширли Харди Джексон родилась 14 декабря 1916 г. в Сан-Франциско в семье Лесли и Джеральдин Джексонов. Позднее семья переехала в Бурлингейм - пригород Сан-Франциско, где проживал средний класс. Этот городок со временем появится в новелле Ширли «Дорога сквозь стену». Впоследствии семья Джексонов переехала в Рочестер, штат Нью-Йорк, где будущая писательница училась в Брайтонской средней школе, которую окончила в 1934 году.

Учеба в университете

После окончания школы Ширли поступила в Университет Рочестера, но обучение там не оправдало её ожиданий, да и её литературное творчество не получило высоких оценок от местных профессоров. В результате Джексон перевелась в Сиракузский Университет, во время обучения в котором произошел её творческий расцвет и становление как писательницы. Джексон окончила это учебное заведение со степенью Бакалавра искусств в 1940 году. Во время обучения в Сиракузском Университете Ширли вовлеклась в работу университетского литературного журнала, и именно там познакомилась со своим будущим мужем, Стэнли Эдгаром Хайманом, позднее ставшим известным литературным критиком.

Литературная деятельность

Один из ее ранних романов "Hangsaman" (1951), и рассказ «Пропавшая девушка» из сборника «Просто обычный день» (опубликован посмертно в 1995 году) содержат некоторые элементы реального исчезновения восемнадцатилетней студентки Беннингтонского Колледжа Полы Джин Уэлден. Это исчезновение, которое является нераскрытым до сегодняшнего дня, произошло 1 декабря 1946 года в южном Вермонте возле горы Гластонбери, где Джексон и ее семья жили в то время.

К романам Джексон более позднего времени относятся «Птичье гнездо» (1954), «Солнечные часы» (1958) и «Мы живем в замке» (1962).

Ширли Джексон получила известность как создательница романа «Призрак дома на холме» (1959). Это произведение считается "одним из самых важных романов двадцатого века в жанре хоррор.

Книги для детей

Кроме книг для взрослых, Ширли Джексон написала роман для детей «Девять волшебных желаний», который позже был издан с иллюстрациями внука Ширли Майлза Хаймана, и детскую пьесу «Плохие дети», основанную на сказке про Гензеля и Гретель. Джексон также писала многочисленные юмористические скетчи о разнообразных аспектах семейной жизни, которые позже вошли в сборники рассказов «Жизнь среди дикарей» (1953) и «Вызывание демонов» (1957).

Дом: место безопасности или ловушка?

Для непосвященных, творчество Джексон разделилось на два совершенно разных лагеря. Мать четверых детей, ее «дневная работа» заключалась в написании забавных, легких статей о доме и жизни домохозяйки 1950-х годов для женских журналов. Но ее книги взяли эту домашнюю жизнь и превратили ее во что-то гораздо более мрачное: дом стал местом безопасности от ужасов за его пределами, а также лихорадочным средоточием ловушек, ярости и психологической войны.

«В ее книгах всегда есть это напряжение», — говорит Харрисон - «между страхом выходить на улицу, где есть другие люди и группы, которые могут причинить вам боль, и оставаться дома, где вы можете защитить себя, но в то же время вы изолированы».

«Лотерея»

Несмотря на несколько написанных романов, получивших хвалебные отзывы критиков и читательский интерес, её наиболее известным произведением является рассказ «Лотерея», который создал Джексон репутацию мастера ужасов. Он повествует о вымышленном американском городке, жители которого ежегодно соблюдают ритуал забивания камнями человека, случайным образом выбранного из местных. В своем рассказе Ширли описала очень неприглядную изнанку сельского городка в Америке.

Линемайя Фридман, автор критической биографии Шерли Джексон, отмечает, что «Лотерея», опубликованная в номере The New Yorker за 26 июня 1948 года, получила такие отклики, которые «не получал ни один рассказ журнала The New Yorker». Посыпались сотни гневных писем, которые, по словам самой Джексон, можно квалифицировать, как «потрясение, спекуляции и старомодные нападки». Как позже напишет об этом Ширли: «Общий тон ранних писем, однако, был чем-то вроде удивленной невинности с широко раскрытыми глазами. Поначалу людей не очень интересовало, что означает эта история; они хотели знать, где проводятся эти лотереи и можно ли пойти туда и посмотреть».

В выпуске San Francisco Chronicle от 22 июля 1948 года Джексон опубликовала ответ на непрекращающиеся вопросы читателей о её замыслах: «Объяснить то, что я рассчитывала сказать этим рассказом, очень сложно. Думаю, я надеялась, воссоздав древние жестокие ритуалы в настоящем, да ещё в моём родном городке, вызвать шок у читателей рассказа наглядным изображением бессмысленной жестокости и всеобщей бесчеловечности в их собственных жизнях».

Критики оказались куда благосклоннее рядовых читателей, «Лотерея» стала одним из самых знаменитых произведений Джексон, а в 1952 году рассказ экранизировали.

Личная жизнь

После свадьбы и короткого периода проживания в Нью-Йорке и Вестпорте, штат Коннектикут, Джексон и её семья обосновались в городке Норт Беннингтон, в штате Вермонт, где Хайман стал профессором Беннингтонского Колледжа, а Ширли продолжала писать романы и короткие рассказы. У Джексон и Хаймана родилось четверо детей: Лоуренс, Джоанн, Сара и Барри, которые позже стали прототипами некоторых рассказов и повестей Ширли.

«Наш основной потенциал — это наши книги и наши дети, и то и другое производится в огромном количестве», — так напишет Ширли Джексон о своей жизни со Стэнли Хейманом для книги «Писатели двадцатого века».

Джексон и Хайман были известны как щедрые хозяева, они окружали себя многочисленными литературными талантами, в число которых входил литературовед и эссеист Ральф Эллисон. Ширли и Хайман были заядлыми любителями чтения, и их личная библиотека насчитывала более 100 000 книг.

Брак: не все так просто

Согласно утверждениям биографов Ширли Джексон, её брак был омрачен постоянными изменами её мужа Стэнли Хаймана, в основном со студентками университета, где он преподавал. Супруг требовал от Джексон принятия этой ситуации, несмотря на то, что Джексон очень тяжело переживала неверность мужа. Свое отношение к патриархальным взглядам супруга Ширли иронично выражала в карикатурах, которые любила рисовать. К примеру, на одной из них муж упрекает жену в том, что она таскает тяжести, но не делает ничего, чтобы помочь ей.

Хайман также контролировал все финансы Джексон, выдавая ей на расходы только определенную часть ею же заработанных денег. Всё это происходило несмотря на то, что к Ширли Джексон уже пришла популярность после публикации ее рассказа "Лотерея", и она зарабатывала литературным трудом гораздо больше своего мужа.

Хайман также требовал от Джексон постоянного ухода за детьми, и выполнения всей рутинной домашней работы, что, естественно, не могло не сказаться негативно на литературном творчестве Ширли.

Джексон чувствовала себя подавленной в роли домохозяйки, а также страдала от неприятия её семьи соседями - жители городка Норт Беннингтон узнали себя в героях рассказа "Лотерея", и не очень обрадовались тому, какими их изобразила писательница. Тяжесть ситуации в семье привела к тому, что Ширли начала злоупотреблять алкоголем, транквилизаторами и амфетаминами, что также повлияло на темы большинства её последних книг.

Увлечение магией

Ширли Джексон увлекалась магией – в ее библиотеке было немало книг о колдовстве и оккультизме, однако использовать это увлечение для литературного амплуа предложил Хайман. Супруг хотел мистифицировать образ жены, чтобы ее книги лучше продавались. В аннотации к дебютной повести Джексон «Дорога сквозь стену» 1948 года Хейман написал, что она практикует черную магию. Ширли раскладывала таро гостям, шутила на тему своего ведьмовства и, конечно, использовала оккультные мотивы в своих произведениях. По мнению биографов писательницы, сама она относилась к магии с интересом, но скептически. Игры в этом было больше, чем веры.

Проблемы с психикой

Всю жизнь Ширли жизнь провела в абьюзивных отношениях. Они начались с мамы – Джеральдины, весьма обычной, не отличавшейся интеллектом женщины. Беременность, случившаяся сразу после свадьбы, не входила в ее планы, и это отражалось на всех последующих отношениях с дочерью. Джеральдина называла Ширли результатом неудачного аборта и не скрывала, что всегда предпочитает ей сына, который родился позже.

Ширли росла скрытной, ее вес постоянно колебался, что послужило источником комплексов, уже в детстве она мечтала писать – и все это не добавляло девочке прелести в глазах матери. Джеральдина предпочла бы более красивую и покладистую дочь, и беспрестанно упрекала ее в умышленном нежелании развивать женское обаяние и плохих волосах.

Даже после того, как Ширли уехала из дома в университет, а после вышла замуж, мать продолжала слать ей письма с бесконечной критикой. «Я все утро грустила о том, как ты позволила себе выглядеть» — подобных фраз в переписке Джеральдины с дочерью было не счесть.

В Стэнли Хеймане Ширли увидела человека, который принял ее, считал красивой и был готов поддерживать ее творчество. Одно в нем было плохо – непринятие моногамных отношений. Хейман наотрез отказывался перестать крутить романы со студентками и с удовольствием рассказывал о своих похождениях Ширли. Убедить выросшую в абьюзивных отношениях девушку в том, что она обязана принять его слабость, было несложно.

Ширли была несчастна и мирилась с этим, потому что мир снаружи казался еще страшнее, чем мир внутри ее дома. Все героини ее произведений – жертвы, задавленные страхом общественного осуждения, одиночества, старости. Но любая их попытка вырваться из опостылевшей реальности оборачивается катастрофой, потому что мир вокруг враждебен и жесток. Образ дома у Джексон – это и убежище, и тюрьма. Таким был он в жизни и самой писательницы.

Жизнь в постоянном стрессе быстро истощила здоровье Ширли. Она чудовищно много курила, имела лишний вес и проблемы с психикой – тревожность и агарофобию. Психиатры выписали ей барбитураты, афметамины для похудения, которые в то время считались безобидными препаратами. Джексон злоупотребляла алкоголем, амфетаминами и транквилизаторами; принимала одни таблетки, чтобы снять побочные симптомы других, и наоборот. Осенью 1962 года Ширли пережила нервный срыв, который привел к затяжному приступу агорафобии. Писательница не выходила на улицу полгода. Чтобы восстановить психическое здоровье, потребовалось еще два года.

Признание

Супруг Джексон, литературный критик Стэнли Эдгар Хейман, писал в предисловии к посмертному сборнику её рассказов, что она «систематически отказывалась давать интервью, комментировать или популяризировать свои работы каким-либо образом, публично выступать или быть обозревателем воскресных приложений газет. Она верила, что её книги с годами расскажут о ней достаточно ясно». Хейман утверждал, что мрачные аспекты книг Джексон не были, как утверждают некоторые критики, следствием «личных, более того невротических фантазий», а задумывались Джексон для отображения всех человеческих страхов эпохи холодной войны, как «деликатная и достоверная анатомия нашего времени, точно соответствующая символам нашего тревожного мира концентрационных лагерей и бомб».

Подростки читали ее пронзительный рассказ «Лотерея» в старших классах. И все же «никто в Великобритании на самом деле ее не знал», — говорит Джессика Харрисон. Одной из возможных причин, почему Ширли Джексон долго не воспринимали как серьезную писательницу, считают то, что она активно публиковалась в женских изданиях. Статьи на тему уборки и воспитания детей не вязались с богемным образом, который был положен писателям того времени. Внешний вид и манеры — Ширли была полной, много курила, могла съязвить и общаться довольно резко — тоже не вписывались в представления тогдашнего преимущественно мужского литературного мира о женщине искусства. Однако Ширли Джексон мало волновал собственный образ, она использовала любую возможность заработать, чтобы содержать большую семью, ведь работа мужа не была высокооплачиваемой.

Сегодня же интерес к этой писательнице сильно вырос. «Люди постоянно упоминают ее в интервью», — говорит Харрисон об известных авторах, добавляя, что «с каждым годом она, кажется, становится все более и более заметной».

У Джексон много поклонников среди литературной элиты; популярная американская писательница Донна Тартт сказала: «никто не может ее коснуться» (возможно, невольный намек на то, что персонажи Джексон живут бесполой жизнью и часто ненавидят, когда к ним прикасаются), Джойс Кэрол Оутс назвала ее «одним из тех крайне своеобразных, неподражаемых писателей».

За свою короткую жизнь она написала шесть романов, четыре детские книги, четыре сборника рассказов, две книги воспоминаний, а еще бесчисленное количество статей и обзоров книг.

Последние годы жизни

В 1965 году Ширли Джексон решает начать новый этап в своем творчестве и жизни, освободиться от страхов и написать, наконец, веселый роман о независимой, сильной женщине. Она начинает книгу о вдове, которая меняет имя и приезжает в пансион, не обремененная детьми, животными и бытом. Джексон успела написать 75 страниц. В возрасте 48 лет она умерла во сне от остановки сердца. На момент смерти у писательницы был избыточный вес, и она была заядлой курильщицей. В течение всей своей жизни Ширли страдала от различных неврозов и психосоматических заболеваний, и эти заболевания вместе с различными лекарствами, прописанными для их лечения, могли способствовать ухудшению её здоровья и ранней смерти. Способна ли она начать новую жизнь одна, свободная от нападок мамы, власти мужа и страха перед миром за окном, Ширли так и не узнала.

Цитаты:

«…Делай вид, что тебе наплевать. Обратишь внимание — только хуже будет…»
«…Не пей, внушала Элинор девочке, требуй чашку со звездами; как только тебя обманом уговорят стать как все, не будет тебе больше ни чашки, ни звезд…»
«…Мы боимся увидеть себя явственно и без маски. Или понять, чего мы на самом деле хотим…»

Источники:

https://www.livelib.ru/author/27731-shirli-dzhekson
https://www-penguin-co-uk.translate.goog/discover/articles/shirley-jackson-anxious-reading-haunting-hill-house?_x_tr_sl=en&_x_tr_tl=ru&_x_tr_hl=ru&_x_tr_pto=rq&_x_tr_hist=true

«Звон­кое эхо своего времени»: о жизни и творчестве Виктора Гюго (1802-1885)

«…Перед великим умом я склоняю голову, перед великим сердцем – преклоняю колени…» (В. Гюго)
«… Ум богатеет от того, что он получает. Сердце – от того, что оно отдает…» (В. Гюго)

Викто́р Мари́ Гюго́ выдающийся французский писатель, поэт, прозаик и драматург, одна из главных фигур французского романтизма, политический и общественный деятель. Сенатор Франции от департамента Сена (1876—1885). Член Французской академии  (с 1841).

 

Жизнь Виктора Гюго охватила почти целый век. Он родился, когда еще не отпылали зарницы французской революции и только укреплялся новый, капиталистический общественный уклад, и до­жил до того исторического периода, когда буржуазное общество уже пошло под уклон и в нем все явственней проступали черты кризиса и упадка. Творчество Гюго, которое он назвал «звон­ким эхом своего времени», откликнулось на важнейшие про­блемы бурного XIX века, отразило его конфликты и идеалы, его иллюзии и надежды.

 

Крупнейшая фигура французского романтизма, Виктор Гюго (1802—1885) вошел в историю литературы как демократ и гума­нист, поборник добра и справедливости, защитник угнетенных. Его мировая известность основана на его романах, но для своих сооте­чественников Гюго прежде всего поэт — первый поэт Франции, не знающий себе равных по масштабности творчества, его граждан­скому накалу, виртуозному мастерству, богатству поэтического сло­варя и бесконечному разнообразию сюжетов, чувств, настроений.

Творчество Гюго отличается редким художественным един­ством. Поэтом оставался он во всем, что бы ни писал: и в драматургии, пронизанной страстным лиризмом, и в романах, на каждой странице которых слышится его взволнованный голос, и в переписке, речах, публицистике, критических сочинениях, где сверкает весь арсенал романтической образности, весь фейерверк метафор и гипербол, неотъемлемых от его стиля и поэзии. С другой стороны, эпическое начало присутствует не только в его романах и больших поэмах, но и в лирике, даже самой личной, самой заду­шевной. 

Гюго был свидетелем частой смены политических режимов, побед и поражений народных масс Франции в борьбе за республику, за свои социальные права, освободительной борьбы народов Европы против реакционных правлений и инозем­ных угнетателей, первых рабочих восстаний 1830-х годов и первой попытки утвердить власть пролетариата в дни Парижской Комму­ны. 1871 года. И всегда он был на стороне демократии против реакции, на стороне народов против их тиранов.

Из биографии: детство, семья

Виктор Мари Гюго родился 26 февраля 1802 г. в Безансоне (Франция). Он был сыном наполеоновского генерала, родом из буржуазной семьи. Его родители ввиду семейных разногласий жили раздельно, а их дети постоянно переходили из рук в руки. В основном детство Гюго прошло за границей, где по долгу службы находился его отец.

Будущий писатель был младшим из трёх братьев. Отец писателя, Жозеф Леопольд Сигисбер Гюго, был генералом наполеоновсой армии, его мать Софи Требюше происходила из семьи нантского судовладельца, была роялисткой-вольтерьянкой.

Раннее детство Гюго протекает в Марселе, на Корсике, на Эльбе, где проходит служебная деятельность его отца, и откуда семья каждый раз возвращается в Париж. Путешествия оставили глубокое впечатление в душе будущего писателя и подготовили его романтическое миросозерцание.

В 1813 году мать Гюго, Софи Требюше, имевшая любовную связь с генералом Лагори, разошлась с мужем и обосновалась с сыном в Париже.

Начало литературной деятельности

По возвращении в Париж Гюго вскоре превратился в развитого не по годам подростка и начал регулярно писать. В двадцать лет Гюго напечатал первые стихотворения, безукоризненно роялистский дух которых обеспечил ему пенсию от Людовика XVIII.

С 1814 по 1818 год Гюго учился в Лицее Людовика Великого. В 14 лет он начал творческую деятельность: пишет свои неопубликованные трагедии — «Yrtatine», которую посвящает своей матери; и «Athelie ou les scandinaves», драму «Louis de Castro», переводит Вергилия, побеждает на литературных конкурах, печатает стихи и прозу ультрароялистического содержания. Вскоре Гюго занял свое место среди восходящих звезд своего времени: де Виньи, Нодье, Готье и Ламартина.

Дружба Гюго и Нодье продлится с 1827 по 1830 год, когда последний станет всё более критично высказываться по поводу произведений писателя. Несколько ранее Гюго возобновляет отношения со своим отцом и пишет поэмы «Ода моему отцу» (1823), «Два острова» (1825) и «После битвы». Его отец скончался в 1828 году.

Личная жизнь

В октябре 1822 года Гюго женился на Адель Фуше (1803—1868), в этом браке родилось пятеро детей.

Около 1832 года у Адель завязался роман с другом Гюго — литературным критиком Ш.О. де Сент-Бевом, который продолжался примерно до 1837 года. Сам Гюго в 1833 году познакомился с актрисой Жюльеттой Друэ, с которой у него на долгое время установились любовные отношения. 

Адель же постепенно свела свои отношения с Сент-Бёвом на нет. Хотя в какой-то момент Гюго всерьёз думал о разводе с Адель, их брак всё-таки был сохранён. Много позднее, когда они жили на острове Гернси, между женой и любовницей Гюго даже возникла своего рода дружба.

Драматургия

Поначалу он был роялистом в политике и традиционалистом в литературе, но в воздухе уже повеяло романтизмом. В 1827 он написал пьесу «Кромвель», порвавшую с условностями неоклассицизма и содержащую предисловие, которое послужило манифестом романтического движения. За ней последовала пьеса «Эрнани», постановка которой явилась победой нового направления.

Пьеса Гюго «Кромвель» (Cromwell), написанная специально для великого актёра французской революции Франсуа-Жозефа Тальма и опубликованная в 1827 году, вызвала бурные споры. В предисловии к драме автор отвергает условности классицизма, особенно единство места и времени, и закладывает основы романтической драмы.

В основе сюжетного конфликта во всех драмах Гюго лежит жестокий поединок между титулованным деспотом и бесправным плебеем.

Смелый выход Гюго на сцену даровал ему известность, богатство и любовницу-актрису Жюльетту Друэ, верность которой он хранил в продолжение более тридцати лет.

Стихи и проза

В июне сладостном, когда потухнет день,

Клубами аромат летит в долине злачной;

Мы спим, но слышим всё и видим всё сквозь тень,

Над нами вьётся сон прозрачный...

Луна сребристее, свежее дышит лес,

Прозрачней стелется туманов вереница,

И мнится, до утра с полуночных небес

Не сходит юная денница… (1846) 

С 1830 по 1843 год Виктор Гюго работает почти только для театра. Тем не менее он публикует в это время несколько сборников поэтических произведений: «Осенние листья (1831), «Песни сумерек» (1835), «Внутренние голоса» (1837), «Лучи и тени» (1840). В «Песнях сумерек» Виктор Гюго с великим восхищением возвеличивает Июльскую революцию 1830 года.

В последующие годы из-под пера Гюго непрекращающимся потоком хлынули стихотворения, драмы и романы. 

В 1829 году выходит «Последний день приговоренного к смерти», в 1834 — «Клод Ге». В этих двух коротких романах Гюго выражает своё отрицательное отношение к смертной казни. В промежутке между этими двумя произведениями, в 1831 году, выходит роман «Собор Парижской Богоматери», по опубликовании которого Гюго становится признанным вождём французского

романтизма и его теоретиком. 

«Собор Парижской Богоматери»

«…Без любви и нежности жизнь не что иное, как мертвый, ржавый, скрипучий и безобразный механизм…»
«…Тот ад, в котором будешь ты, — мой рай!»

«…Любовь подобна дереву: она растет сама собой, глубоко пуская в нас корни, и нередко продолжает зеленеть даже в опустошенном сердце. И вот что необъяснимо: слепая страсть — самая упорная. Она особенно сильна, когда она безрассудна…»

«— А знаете ли вы, что такое дружба? — Да. Это значит быть братом и сестрой; это две души, которые соприкасаются, не сливаясь; это два перста одной руки. — А любовь? — О, любовь! Любовь — это когда двое едины. Когда мужчина и женщина превращаются в ангела. Это — небо!»

Роман был написан Гюго с целью вывести в качестве главного героя готический собор Парижа, который в то время собирались снести, либо модернизировать. Вслед за выходом романа во Франции, а затем во всей Европе развернулось движение за сохранение и реставрацию готических памятников. Книга многократно экранизировалась (впервые — в 1905 году). Также на основе «Собора Парижской Богоматери» были написаны музыкальные произведения, наиболее известное из которых — мюзикл «Нотр-Дам де Пари», поставленный в 1998 году во Франции. 

«Отверженные» 

«…Когда душа полна мрака, в ней зреет грех. Виновен не тот, кто грешит, а тот, кто порождает мрак…»

«Высшее счастье жизни — это уверенность в том, что вас любят; любят ради вас самих, вернее сказать — любят вопреки вам… и какой любовью! Любовью, целиком сотканной из добродетели.»

«…Солгать чуть-чуть — невозможно; тот, кто лжёт, лжёт до конца…»

Знаменитый роман-эпопея Виктора Гюго о жизни людей, отвергнутых обществом. Противостояние криминального мира Парижа и полиции, споры политических партий и бои на баррикадах, жизнь в монастыре и церковная система – блистательная картина французского общества начала XIX в романе В. Гюго. Широко признан мировой литературной критикой и мировой общественностью апофеозом   творчества писателя и одним из величайших романов XIX столетия. Впервые опубликован в 1862 году.
Роман переведён на многие мировые языки и входит в большое количество школьных курсов по литературе. Он многократно ставился на сценах театров и не раз экранизировался во Франции и за её пределами под своим оригинальным названием.

«Человек, который смеётся»

«…Мы рождаемся с криком, умираем со стоном. Остаётся только жить со смехом…»

«…В улыбке всегда есть некие начала примирения, тогда как смех часто выражает собою отказ примириться…»

«…У него был ум, и ум этот мыслил; у него было сердце, и сердце это любило; у него была душа, и он надеялся. В этом-то и состояла его ошибка, что он надеялся понапрасну…»

Один из самых известных романов Виктора Гюго был написан в 60-х годах XIX века. Точкой отсчёта в сюжете романа является 29 января 1690 года, когда в Портленде при таинственных обстоятельствах оказывается брошен ребёнок. К работе над романом Гюго приступил в июле 1866 года в Брюсселе. В письме к парижскому издателю Альберу Лакруа Виктор Гюго предлагает название произведения «По приказу короля», но позже, по совету друзей, останавливается на окончательном заглавии «Человек, который смеётся».

Роман был закончен 23 августа 1868 года, а 19 апреля — 8 мая 1869 года вышел в свет у Лакруа. Действие происходит с 1688 по 1705 год. Перед написанием Гюго в течение нескольких месяцев собирал материалы по истории Англии с конца XVII до начала XVIII века.

В 2023 году канадский композитор Айрат Ишмуратов написал оперу «Человек, который смеется» на либретто поэта Бертранда Лавердю по одноимённому роману Виктора Гюго. Премьера состоялась 31 мая 2023 года в Монреале, Канада. 

Политическая и общественная деятельность

В 1841 году Гюго был избран членом Французской академии, а в 1845 году он стал пэром королевства. Гюго обладал талантом отражать настроение большинства французов. После революции 1848 года он стал республиканцем и выдвигал свою кандидатуру на президентских выборах.
Гюго выступил решительным противником смертной казни. Ему удалось добиться у короля помилования Барбеса накануне дня, назначенного для казни.
В 1845 году Гюго получил звание пэра.  В 1846-48 годах он защищал в палате пэров интересы Польши, требовал для Бонапартов права возвращения на родину, отстаивал авторские права.
После Февральской революции в 1848 году Гюго, избранный в члены учредительного собрания, основал республиканскую газету «Событие», где высказывался против национальных мастерских и других, по его мнению, революционных крайностей, но в то же время защищал свободу печати, отмену смертной казни и исключительных законов, выступал за всеобщую подачу голосов и против пересмотра конституции.
Гюго принимал большое участие в противодействии государтвенному перевороту 2 декабря 1851 г.: под его диктовку Боден написал объявление Луи Наполеона вне закона; он сражался на баррикадах. 

Бегство из страны

После государственного переворота 1851 года писатель покинул страну и жил на островах в проливе Ла-Манш, франкоязычной территории, принадлежавшей Англии. Здесь он провел около двадцати лет, глубоко переживая ссылку, отказываясь от амнистии и подвергая злой брани Наполеона III.

Он содействовал Гарибальди сбором денег, защищал осуждённых на смерть, вступался за политических изгнанников всех стран, переписывался с Герценом. 

Возвращение

Учреждение 3-й республики дало Гюго возможность вернуться на родину, что бурно приветствовалось всей страной. Здесь он продолжил свою политическую и литературную деятельность.

Он вернулся во Францию в 1870-м, был избран в национальное собрание. Но скоро вышел из него, негодуя на заключение мира с Пруссией и на неблагодарность, выказанную собранием по отношению к Гарибальди. Пока Париж находился во власти коммуны, Гюго жил в Брюсселе. В 1876 году он был избран сенатором.

Кончина

Умер выдающийся писатель Виктор Гюго 22 мая 1885 года в Париже от пневмонии на 84 году жизни и был погребен в Пантеоне.

Церемония похорон знаменитого писателя продолжалась десять дней; в ней участвовало около миллиона человек. 1 июня гроб с телом Гюго был выставлен в течение двух суток под Триумфальной аркой, которую закрыли чёрным крепом. После пышных национальных похорон прах писателя был помещён в Пантеон.

Источник: https://www.calend.ru/persons/2147/

 

 

 

«Він - пророк світу, що перевищує свої межі…»: що нам відомо про маркіза де Сада?

 «…Немає такого бузувірства, що не було б кимось обожнене і немає чесноти, яку би хто-небудь не затаврував…» (Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад - французький письменник, філософ і учасник Французької революції. У своїх творах відстоював ідеї абсолютної свободи, без обмежень моралі, релігії чи закону. Найголовнішим принципом життя вважав можливість досягнення найвищої особистої насолоди. За свої погляди та твори провів у в'язниці та психіатричних лікарнях близько 32 років свого життя — з них близько 10 років відсидів у сумнозвісній паризькій тюрмі Бастилії і 13 років у психіатричній лікарні. Більшість його творів була написана під час ув'язнення. Пізніше, на основі його ідей отримання сексуальної насолоди від приниження та завдання болю іншій людині був запроваджений термін «садизм».

"Вбий мене або прийми мене таким, яким я є, бо я не змінюся", – писав ув'язнений граф де Сад своїй дружині 1783 року. Найскандальніший автор XVIII століття не був схильний до компромісів.

Раннє дитинство

Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад народився 2 червня 1740 року в замку Конде в Парижі. Його батьком був Жан-Батист Жозеф Франсуа граф де Сад, спадковий намісник у провінціях Брессе, Бюже, Вальроме і Же. До отримання почесного титулу він служив посланцем при дворі кельнського курфюрста, потім — послом у Росії. Його мати — Марі-Елеонор де Має-Брезе де Карман — була фрейліною принцеси де Конде. Мати де Сада сподівалася на те, що у її сина і юного спадкоємця принца де Конде зав'яжуться тісні дружні відносини, які допоможуть Донасьєну влаштуватися в житті. Перебуваючи при дворі, Марі-Елеонор змогла домогтися дозволу принцеси бавитися її синові з принцом. Але маленький де Сад не виявляв жодного інтересу до свого друга, а одного разу навіть побився з ним, після чого був висланий з палацу і вирушив жити до своїх родичів у Прованс.

У 1745 році де Сада відправили жити до його дядька, абата де Сада (абат д'Ебра), який мав займатися його вихованням. Донасьєн оселився в старовинному замку, огородженому масивними кам'яними стінами. У ньому знаходився великий підвал, в якому Донасьєн любив залишатися на довгий час насамоті. Пам'ять про це місце де Сад зберіг на все життя. Абат де Сад допоміг хлопчику познайомитися з мадам де Сен-Жермен, яка стала для останнього другою матір'ю, а також з Жаком-Франсуа Абле, який допомагав Донасьєну у навчанні, а згодом став керуючим в його будинку.

У 1750 році де Сад разом зі своїм вчителем, Жаком Абле, повернувся до Парижа, щоб продовжити навчання в знаменитому Єзуїтському корпусі (коледжі д'Аркур). Донасьєну доводилося жити в апартаментах Абле, оскільки до його повернення в столицю мати де Сада розлучилася з батьком та переїхала в свою резиденцію Кармеліт, де і померла на самоті у 1777 році.

Зрілі роки: військова кар’єра

У 1754 році Донасьєн вступив до кавалерійського училища в надії зробити військову кар'єру. У 1755 році він отримав звання молодшого лейтенанта королівського піхотного полку. У цей час (1756—1763) у Європі розгорілася Семирічна війна, в якій маркіз де Сад взяв активну участь. За заслуги в боях 14 січня 1757 року він отримав звання корнета карабінерів, а 21 квітня 1759 року — звання капітана кавалерії Бургундського полку. У 1763 році де Сад пішов у відставку у званні капітана кавалерії.

Світське життя

«Плач — засіб, до якого вдаються занепалі, брехливі або слабкі жінки…» (Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

Після повернення до Парижа Донасьєн почав вести активне світське життя. Він став залицятися до молодшої дочки пана де Монтрей, президента податкової палати Франції. Але пан Монтрей був проти цього весілля, зате він зміг організувати весілля де Сада зі своєю старшою дочкою Рене-Пелажі Кордьє де Монтрей. 17 травня 1763 року з благословення короля Людовика XV і королеви вони одружилися. Проте де Сад не міг просто сидіти в новому домі й відвідував різні розважальні заклади. 29 жовтня його було ув'язнено на п'ятнадцять діб у вежу замку Венсенн за скандальну поведінку в будинку побачень.

Королівський генеральний намісник

У 1764 році Донасьєн де Сад зайняв посаду свого батька, ставши королівським генеральним намісником в провінціях Брессе, Бюже, Вальроме і Же. 24 січня 1767 року помер старий граф де Сад. Донасьєн Альфонс Франсуа успадкував сеньйоральні права в Лакості, Мазані, Сомані й землі Ма-де-Кабак поблизу Арля.

Гучні скандали і тюремні ув'язнення

«…Слова «порок» і «чеснота» передають суто місцеві уявлення. Жоден учинок, хоч яким дивним він не видавався б, не можна визнати справді злочинним. І не буває вчинків однозначно доброчинних. Усе обумовлено нашими звичаями і кліматом, в якому ми мешкаємо. Те, що вважають злочином у цій місцевості, на відстані в кілька сотень льє називають чеснотою. Так само чесноти іншої півкулі вважають злочинними у нас…»(Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

16 жовтня того ж року в донесенні бургундського інспектора Маре з'явився запис: «Незабаром ми знову почуємо про жахливі вчинки де Сада, який нині намагається умовити дівчину Рів'єр з Опери стати його коханкою, пропонуючи їй за це по двадцять п'ять луїдорів на місяць. У вільні від вистав дні дівчина буде зобов'язана проводити час із де Садом на віллі Д'Арні. Проте дівиця відповіла відмовою».

У 1768 році Сада було притягнуто до суду і ув'язнено в замку Сомюр за зґвалтування француженки Рози Келлер. Деякий час де Сад знаходився в замку під вартою. Потім бургундський інспектор Маре, виконуючи постанову суду Ла Турнель, забрав де Сада із замку Сомюр із завданням помістити затриманого в фортецю П'єр-Ансіз, недалеко від Ліона. 2 червня його перевели у в'язницю Консьєржері в Парижі, а за тиждень за рішенням Людовіка XV ув'язнення було скасоване і де Сада зобов'язали виплатити штраф у розмірі 100 луїдорів.

Продовження військової служби

23 серпня 1770 року маркіз де Сад знову вступив на військову службу в чині майора, а 13 березня 1771 року отримав звання полковника кавалерії.

«Марсельська справа»

«…Руйнування і нищення — один з перших законів природи: будь-що руйнівне не може бути злочинним... Вбивця лише варіює форми. Зникли цілі народи, але від того повітря не стало менш чистим, зірки не затьмарилися, а Всесвіт не зійшов зі своєї осі…»(Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

5 січня 1772 року маркіз де Сад запросив знайомих аристократів на прем'єру комедії власного авторства, яку поставив своїми силами в родовому маєтку Лакост. 27 червня того ж року була порушена так звана «марсельська справа».

О 10 годині ранку маркіз де Сад разом зі своїм лакеєм піднявся в кімнату дівиці Бореллі, на прізвисько Марієтта. У кімнаті також були ще три дівчини — Роза Кост, Маріонетта Ложе, Маріанна Лаверн. Зазначені особи, як засвідчено в поліцейському протоколі, займалися в кімнаті з де Садом різними еротичними іграми, вживанням збуджуючих цукерок, запропонованих де Садом (насправді це була шпанська мушка, відома як шкідливий для здоров'я афродизіак).

О 9 годині ранку 6 січня де Сад відвідав Маргариту Кост. За документами, маркіз запропонував дівчині зайнятися содомією, від чого та відмовилася. Потім маркіз пригостив Маргариту тими ж самими цукерками. Через кілька днів, зі скаргами на біль у шлунку, всі дівчата подали в поліцію скаргу на маркіза.

4 липня французький суд видав указ про арешт де Сада і його пажа. У замку Лакост було проведено обшук, але нічого забороненого не було знайдено. Маркіз де Сад, побоюючись судової розправи, утік у невідомому напрямку.

3 вересня було винесено рішення королівського прокурора Марселя: «Маркіз де Сад і його слуга Латур, викликані до суду за звинуваченням в отруєнні і содомії, на суд не з'явилися і звинувачуються заочно. Їх засуджують до публічного покаяння на паперті кафедрального собору, потім їх повинні доправити на площу Святого Людовика з тим, щоб відрубати де Саду голову на ешафоті, а згаданого Латура повісити на шибениці. Тіла де Сада і Латура слід спалити, а прах — розвіяти за вітром...»

11 вересня того ж року Прованський парламент ухвалив рішення про виконання рішення суду від 3 вересня. Наступного дня (12 вересня) на одній з центральних площ Ексу спалили опудала де Сада і його лакея.

Втеча

Але справжня кара так і не відбулася. Кілька днів по тому Де Саду і Латуру вдалося втекти з фортеці, і вони вирушили до Італії, в Шамбері. Після втечі і ще до від'їзду Донасьєн умовив сестру своєї дружини поїхати з ним; остання погодилася і вирушила разом з ним до Італії, де у них зав'язався бурхливий роман. Дізнавшись про це, теща де Сада мадам де Монтрей домоглася у французького короля так званого Летр-де-каше — королівський дозвіл на арешт і ув'язнення під варту будь-якої особи без пояснення причин. 8 грудня за наказом короля Сардинії де Сада разом зі слугою заарештували в Шамбері і помістили у фортецю Міолан, де вони провели близько п'яти місяців.

У родовому маєтку

У 1773 році в ніч з 30 квітня на 1 травня де Сад, Латур і барон Аллі де Сонжі організували втечу з цієї фортеці. У цьому їм допомогла мадам де Сад. Після цього Донасьєн перебрався у свій родовий маєток у Лакості, де безвилазно жив увесь 1774 рік, побоюючись чергового арешту, загроза якого постійно висіла над ним. У момент перебування маркіза в замку його дружина, мадам де Сад, зібрала групу незадоволених сексуальними збоченнями свого господаря і таємно покинула разом з ними маєток.

Викрадення дівчат

У лютому 1775 року де Сад, втомившись від самітницького життя, викрав трьох місцевих дівчат з метою зґвалтування. Історія про зникнення дівчат швидко обійшла всю округу, і розслідування цієї справи швидко завершилося. Де Сада звинуватили у викраданні дівчат з метою їх спокусити. Черговий скандал ще більше погіршив і без того незавидне становище Донасьєна. Не бажаючи більше перебувати в порожньому замку і чекати на арешт, він у липні-грудні того ж року під ім'ям графа де Мазана виїхав до Італії, де займався вивченням окультних наук, а також написав ряд своїх праць про науки й мистецтва.

Жустіна

У 1776 році де Сад повернувся в Лакост. У жовтні того ж року Донасьєн найняв у свій будинок кілька молодих служниць, які незабаром утікли, за винятком однієї дівчини — Катерини Трілле (Catherine Trillet), яку Донасьєн любив називати Жустиною. 14 січня 1777 року в Парижі померла мати де Сада, Марі-Елеонор де Має-Брезе де Карман. 17 січня батько Катерини Трілле, довідавшись чим може займатися його дочка в замку маркіза, публічно вимагав у де Сада відпустити його дочку додому. Маркіз відмовився, після чого розгніваний батько пробрався в Лакост і вистрілив у де Сада, але промахнувся і був схоплений вартою. 30 січня Донасьєн разом із дружиною прибув до Парижа, де довідався про смерть матері.

У Венсенському замку

13 лютого інспектор Маре заарештував де Сада, виконуючи розпорядження летр-де-каше. Донасьєн був ув'язнений у Венсенському замку, в якому провів 13 років. 27 травня 1778 року французький король видав дозвіл де Саду оскаржити постанову від 11 вересня 1772 року. 14 червня Донасьєн у супроводі інспектора Маре прибув до Ексу. 30 червня прованський парламент скасував рішення марсельського суду, але засудив маркіза до ув'язнення у Венсенському замку. 16 липня на шляху в замок де Саду вдалося втекти від ескорту, і він сховався в замку Лакост, але незабаром пані де Монтрей повідомила в поліцію про місцезнаходження Донасьєна, й інспектор заарештував його знову. У в'язниці з ним обходилися жорстоко, і він часто писав своїй дружині листи з проханнями допомогти йому з їжею, одягом та особливо з книгами.

Літературна діяльність

Маркіз де Сад, який помер майже двісті років тому, безперечно фігура Просвітництва. Він захоплювався Руссо, якого тюремники не дозволяли йому читати. Але він був також першим, хто завдав міцного удару (і самому де Саду сподобалася би ця метафора) проти верховенства розуму і раціо, і став співцем бунтарства, радикалізму та антигуманізму. Ці ідеї стали величезним обуренням XVIII століття, але вони продовжують лунати в мистецтві, літературі та філософії протягом двох останніх століть.

Тоді ж де Сад почав писати свої перші п'єси, оповідання і новели. У січні 1779 року були спрощені умови ув'язнення. Йому надали перо і чорнило, а також дозволили зрідка ходити на прогулянки. 13 липня 1781 мадам де Сад вперше отримала дозвіл на зустрічі з чоловіком, але через напади агресії і ревнощів, які зазнавав Донасьєн щораз, коли бачив дружину, відвідування припинилися, а мадам постриглася в черниці.

«…Релігія взагалі принесла людству незліченні лиха. З усіх хвороб, що загрожують людству, я вважаю її найбільш небезпечною…»(Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

У 1782 році де Сад закінчив роботу над своєю першою збіркою літературних творів. Найвідоміший твір цієї збірки — «Діалог між священиком і вмираючим» — неодноразово перевидаватиметься і стане першим знаменитим твором маркіза.

"Практика, стара, як Ерос"

Він – автор найбільш провокативних романів в історії, але його перу також належать невиразні, цілком пристойні п'єси. І він, звичайно, мав помітний смак до грубих форм сексу, що отримали його ім'я, але, як свідчить навіть поверхневий огляд літератури XVIII століття, вони зовсім не були такими надзвичайними для того часу. Як колись зауважив видатний дослідник сексуальності – Мішель Фуко (французький філософ та історик ХХ століття. – Ред.) – садизм – це не "практика, стара, як Ерос", а радше "масовий культурний феномен, який з'явився саме наприкінці XVIII століття".

Розважальна література чи філософські трактати?

Услід за Вольтером та Руссо, де Сад писав романи, які треба читати двома способами: як розважальну літературу і як філософські трактати. Навіть в його найбільш обурливих творах де Сад не був насправді порнографічним письменником. У ранній редакції "120 днів Содому" у нескінченних описах тілесних тортур та жорстокостей немає жодного сексуального натяку. Навіть його найкращий роман "Жустина, або нещастя доброчинності ", у якому священик-розпусник зваблює дівчину, шокував французьке суспільство зовсім не відвертими сценами.

Його мораль

Справжнє обурення викликала мораль роману, яка твердила, що зловживання довірою людини є не тільки прийнятим, але й доброчесним. Істинна доброчесність, на думку філософа, це до кінця втілювати свої найтемніші та найбільш руйнівні пристрасті, навіть за рахунок життя іншої людини. Маркіз також не мав нічого проти вбивства, хоча і був завзятим противником смертної кари. Але вбити людину у пориві пристрасті – це одне, а раціоналізувати вбивство законом – це вже справжнє варварство.

Підступні та жорстокі дії для маркіза де Сада не були відхиленням від норми. Він вважав їх невід'ємною частиною людської природи. Більше того, казав де Сад, раціональна філософія Просвітництва – це побічний продукт цих глибинних бажань. Темні бажання керують людьми значно більше, ніж будь-який раціональний імпульс. Благородство – обман. Жорстокість – природна. Аморальність – єдина мораль, а гріх – єдина чеснота.

Бастилія

29 лютого 1782 року де Сада перевели в Бастилію, а Венсенський замок закрили з економічних причин. 22 жовтня 1785 року Донасьєн почав роботу над романом «120 днів Содому». Через 37 днів де Сад закінчив роботу над манускриптом, який був написаний на рулоні туалетного паперу довжиною близько двадцяти метрів. Маркіз спробував сховати його у себе в камері, але в 1789, коли Донасьєна вже не було в Бастилії, охоронець знайшов цей рукопис і виніс його ще до штурму фортеці.

8 липня 1787 року Донасьєн закінчив роботу над повістю «Нещастя чесноти». 7 березня 1788 року де Сад завершив свою чергову роботу — один із шедеврів французької новелістики — «Ежені де Франваль». 27 квітня 1789 року у Парижі почалося заворушення. Керівництво в'язниці вирішило посилити охорону. 2 липня де Сад прокричав з вікна своєї камери, що в Бастилії катують арештантів, і закликав народ прийти і звільнити їх. 4 липня за скандальну витівку Донасьєна перевели в лікарню в Шарантоні, заборонивши йому забрати книги та рукописи, серед яких був рукопис «120 днів Содому».

 Звільнення

14 липня народ взяв штурмом Бастилію, почалася Велика французька революція. При взятті Бастилії камера де Сада була розграбована і багато рукописів було спалено. 2 квітня 1790 року після дев'яти місяців ув'язнення, де Сад покинув Шарантон; за рішенням Національної Асамблеї були скасовані всі звинувачення, висловлені в летр-де-каше. 3 квітня мадам де Сад домоглася в суді розлучення зі своїм чоловіком і зобов'язала його виплатити їй компенсацію. 1 липня маркіз де Сад, під ім'ям громадянина Луї Сада (citoyen Louis Sade), приєднався до одного з революційних угруповань. З 1 по 14 липня маркіз де Сад проживав у президентші де Флер, яка була його коханкою з квітня по серпень того року. 25 серпня маркіз де Сад познайомився з молодою актрисою Марі Констанс Ренель, яка стала його коханкою до останніх днів його життя.

Літературний успіх

У 1791 році де Сад опублікував свій роман «Жустина, або нещастя доброчинності» («Justine ou les malheurs de la vertu»). 22 жовтня того ж року в одному з театрів Парижа була поставлена драма маркіза де Сада «Граф Окстьєрн, або наслідки розпусти», яку він закінчив ще в Бастилії. 24 листопада Донасьєн читав у «Комеді Франсез» свою п'єсу «Жан Лене, або Облога Бове».

Революційний рух

У 1792 році де Сад продовжував писати п'єси і успішно показувати їх у французьких театрах. 5 березня група якобінців, так звана «Якобінська кліка», освистала комедію маркіза «Спокусник», яка була поставлена в Театрі італійської комедії. 10 серпня у Франції відбулося повалення монархії та встановлення «Першої республіки». У цей же день французькою владою був убитий друг і соратник де Сада Станіслас де Клермон-Тоннер. 17 жовтня Донасьєна призначили комісаром з формування кавалерії, надалі він був зобов'язаний відвідувати всі засідання його комітету, писати політичні нотатки і памфлети. Того ж дня група невідомих бунтівників увірвалася в родовий замок де Сада Лакост і повністю його розграбувала. 30 жовтня де Сад був призначений комісаром державної Ради з охорони здоров'я. Його колегами стали комісари Карре та Дезормо.

1793 рік почався зі страти короля Людовіка XVI, якому 21 січня відрубали голову за допомогою гільйотини. 13 січня маркіза призначили присяжним революційного трибуналу. 12 травня де Сад став головою революційної секції «Пік», але незабаром відмовився від посади, передавши її своєму заступникові. Завдяки своєму становищу 23 травня Донасьєн зміг домогтися, щоб всі імена його родичів були внесені до списку невинних осіб (на той час родина де Сада та родина його дружини зазнала переслідувань). 15 листопада в Конвенті де Сад публічно зачитав свій памфлет «Прохання секції Пік, адресований представникам французького народу».

8 грудня за наказом поліцейського департаменту Парижа де Сада заарештували в його власному будинку і доправили до в'язниці Мадлонетт. У ній і в ряді інших в'язниць Донасьєн просидів протягом 10 місяців, за які в країні почався якобінський терор. В кінці строку суд виніс маркізу смертний вирок, але де Саду вдалося втекти.

Останні роки

В останні роки де Сад вів жалюгідне існування в злиднях і хворобах і працював у версальському театрі як суфлер за сорок су в день. Декрет від 28 червня 1799 року, зарахував його ім'я до списку аристократів, що підлягали вигнанню. До початку 1800-го він отримав все ж таки право громадянства, але незабаром опинився у Версальській лікарні, «вмираючи від голоду та холоду», під загрозою нового тюремного ув'язнення за борги.

6 березня де Сад був арештований поліцією Бонапарта за доносом його видавця й ув'язнений у Сент-Пелажі, потім у Бісетрі. У 1803 році на прохання родини маркіза переводять у психіатричний притулок в Шарантоні, куди за ним їде мадам Кене. Там він знову зміг повністю присвятити себе писанню комедій. З 1805 по 1813 роки він навіть ставить їх з великим успіхом на сцені притулку. На вистави з'їжджався весь бомонд Парижа. З 1804 року Сад писав, можливо, свій найважливіший твір «Дні Флорбеля, або викрита природа». Проте в 1807 році рукопис у нього було вилучено й спалено за наказом префекта поліції. В останні роки життя де Сад написав деякі доволі посередні історичні праці. А в 1813 році анонімно опублікував «Маркізу Ґанж», твір в стилі «roman noir».

Смерть

Де Сад помер в Шарантоні 2 грудня 1814 року від астматичного нападу. Його передсмертну волю було порушено: над тілом Донасьєна було проведено розтин; Ленорман, місцевий священик, не був попереджений, і де Сада за християнським звичаєм поховали на кладовищі в Сен-Моріс. Поховання відбулося 4 (за деякими даними 5-го) грудня 1814. За іншою версією, його поховали в глухому куті його власного маєтку.

Його вплив: "безглуздя перемагає розум..."

Не лише книги маркіза де Сада, але й все його життя було сповнене гріховностей та надмірностей. Він провів третину свого життя в тюрмах, зокрема в Бастилії у 1789 року, в також в божевільнях. Його книги були заборонені невдовзі після смерті у 1814. Але поки твори де Сада припадали пилом на полицях, його темна мораль почала швидко поширюватися.

Франсіско Гойя (іспанський художник XVIII-XIX століття) у перервах між портретами іспанської королівської родини, працював над божевільною серією гравюр – "Капрічос", "Лихоліття війни", "Покійні мрії" – у яких жорстокість перемагає чесноту, а безглуздя – раціональність. Його найвідоміша гравюра "Сон розуму народжує чудовиськ" зображує сплячу людину, можливо, самого художника, над яким кружляють кошмарні звірі – плід його фантазій. Коли Мішель Фуко побачив гравюри Гойї – живописний аналог літературних творів де Сада, – він заявив: "Західний світ отримав можливість замінити розум насильством… Після де Сада і Гойї безглуздя стало вирішальною силою сучасного світу".

Хоча образи жорстокості та насильства, які сколихнув де Сад, зустрічаються в творчості багатьох художників початку XIX століття, особливо Ежена Делакруа та Теодора Жеріко, самі його твори були мало відомі. Тільки наприкінці століття "божественний маркіз" був знову відкритий. Деякі, щоправда, трохи буквально зрозуміли його філософію, як вікторіанський поет Чарльз Свінберн, який обожнював де Сада і писав під псевдонімом довгі епоси про хлопчиків, яких січуть батогами.

Але видатні письменники тієї доби бачили у творчості де Сада дещо більше – філософ перегорнув світ з ніг на голову. "Квіти зла" Шарля Бодлера повернули у літературу ідеологію де Сада. Фрідріх Ніцше, чиє сексуальне життя було закритим настільки же, наскільки воно було відвертим у самого маркіза, багато чим зобов'язаний скандальному філософу. Гійом Аполлінер, поет, який придумав слово сюрреалізм, редагував першу повну збірку творів де Сада. А інші сюрреалісти нерідко знаходили натхнення в його творах, де сцени насильства та сексу перебільшені до абсурду. І не тільки вони. "Серце темряви" англійсько-польського письменника Джозефа Конрада, який зображує керівника колонії, що збожеволів у Конго, – це роман у дусі де Сада. Так само як і "Смерть у Венеції" – декадентський шедевр Томаса Манна про боротьбу із темними бажаннями. Важко собі уявити Зигмунда Фрейда без де Сада, який століття заздалегідь пояснив, що лібідо стоїть у центрі людської природи. Прямим спадкоємцем де Сада у кіно став італійський режисер П'єр Паоло Пазоліні, який екранізував "120 днів Содому". Але вплив філософа можна простежити у багатьох кінотрадиціях: від "Імперії почуттів" Нагіса Осіми до трешових кінострічок Джона Вотерса.

Він скрізь, але він і досі лякає нас. Чому? Тому що фігура де Сада не піддається об'єктивному аналізу. Те, за що виступає де Сад – це не свобода, це крайність. Він пророк світу, що перевищує свої межі. І у сучасному світі, який балансує на краю своїх можливостей – політичних, економічних, екологічних – його темне бачення людства здається як ніколи доречним…

Джерела:
https://ua.kinorium.com/name/160850/info/
https://www.bbc.com/ukrainian/vert_cul/2015/06/150618_vert_cul_marquis-de-sade-still-shocking_vp