«Мир становится другим…» в чем смысл фильма «Старикам тут не место»?

«…Когда что-либо не вызывает никаких нареканий и не к чему придраться, это называют безупречностью. «Старикам тут не место» не безупречен. Этот фильм еще лучше, выше — он идеален. Здесь всё не просто на своем месте — всё и все здесь на тех местах, на которых даже теоретически не может быть ничего и никого другого: каждое слово, каждое движение, каждый взгляд, каждый характер и каждая личность…» (А. Коропский) 

🙋Привет! Сегодня мы предлагаем подумать над смыслом  культовой экранизации непревзойденного романа К. Маккормака "Старикам тут не место", созданной братьями Коеннами. Различные статусные титулы, вроде «шедевра» и «произведения искусства» — прерогатива времени, и присваиваются они обычно теми, кто оглядывается назад, на былые заслуги и достижения. Нам же, современникам, остается лишь констатировать, что «Старикам тут не место» — несомненно, один из лучших фильмов последних лет. Поразмышляем над смыслом фильма.

 Эта картина - пожалуй, самый значительный вклад братьев Коэн в развитие кинематографа. Фильм получил ошеломительный успех, как у претенциозных критиков, так и среди обычных людей, принеся своим создателям внушительные кассовые сборы. Главные преимущества фильма: немногословность, напряженная атмосфера, немая жестокость и тяга к реализму.

Единственная претензия, которую зачастую предъявляют зрители к фильму – это слишком аллегорический сюжет и недосказанность, из-за чего на первый взгляд банальный и примитивный сценарий про маньяка-убийцу оборачивается философской притчей. Даже несмотря на то, что основной посыл сюжета можно узнать по одному названию фильма, «разобрать по полочкам» работу братьев Коэн совсем непросто.

Столкновение времен

Сюжет фильма разворачивается в 80-е годы на пустынных равнинах Техаса, когда Дикий Запад встречается с эпохой индустриализации. На замену уставшему старому поколению приходят новые персонажи, которые не скованы устаревшими социальными нормами и готовы пойти на все, лишь бы достигнуть желаемого. Именно такое столкновение различных времен и поколений можно увидеть в фильме. Мир меняется и побеждает сильнейший.
Главные персонажи фильма – ветеран войны во Вьетнаме Льюэллин Мосс, пожилой шериф Эд Том Бэлл и профессиональный киллер Антон Чигур. Каждый из персонажей символизирует различный период времени и представляет собой в точности воссозданный архетип каждого отдельного поколения.

Символ будущего

«...Чигур выстрелил ему в лицо. Все, что Уэллс когда-то знал, или думал, или любил медленно потекло по стене позади него...»

Самой яркой звездой всего фильма является Антон Чигур в исполнении неподражаемого Хавьера Бардема. По своей сути Чигур – это символ будущего. Антон – это сверхчеловек по Ницше, который лишен морального кодекса, религии, эмоций. Он представляет собой максимально рациональное, логическое существо.

«А как у вас? Как насчет ваших врагов? - У меня их нет. Я не позволяю себе иметь врагов».

Чигур не является «злом» в классическом понимании, он не получает удовольствие от убийств, не упивается собственной жестокостью. Даже более того, в его поступках нет ни одного жестокого мотива, он просто выполняет свою работу: безэмоционально идет к цели и если прибегает к случайным убийствам, то только исходя из рациональных мотивов: уничтожение улик. Конечно, учитывая законы морали, Чигур — настоящий психопат, что служит для отображения одного из главных конфликтов различных поколений: высокая нравственность в лице символа прошлого (престарелый шериф) и разнузданность, даже аморальность, которой страдает новое поколение.

«Ты просишь, чтобы я дал слабину, а этого я никогда не допускаю. Я живу по единому правилу. Оно не дозволяет делать исключений. Разве что могу подбросить монетку».

Особое внимание необходимо уделить своеобразной «игре в судьбу», в которой Антон предлагает поучаствовать некоторым из встречаемых им людей: «Чему быть того не миновать. С этим нелегко согласиться. Но приходится».

Чигур устраняет любого человека, который может нести для него хоть минимальную опасность – это вопрос выживания, который не преследует жестокие мотивы. Но увидеть двойственность характера мы можем в тех случаях, когда на его пути попадаются люди, не несущие ему прямой угрозы. Наиболее значимый момент при предложении сыграть в игру — это фраза Чигура: «Тебе надо выбрать, я не могу за тебя выбирать»,- которая символизирует даже не недостаток человечности в душе убийцы, а растерянность Антона при встрече с нестандартной для него ситуацией.

«От меня тут ничего не зависит. Каждое мгновение жизни это поворот и это выбор. Где-то в прошлом ты сделала свой выбор. Все последующее вело к этому концу. Точно по предначертанному. Направление определено. Нельзя стереть ни одной линии. Я не верил, что ты способна повлиять на то, как упадет монета. Да и как бы это у тебя получилось? Жизненный путь человека редко меняется и еще реже он меняется резко. А направление твоего пути было ясно с самого начала...»

Чигур не может убить человека, если тот не представляет для него прямой угрозы, но риск присутствует, поэтому он не принимает собственных решений, а отдает эту прерогативу другому.

Символ настоящего

«Думаешь напугать меня этим парнем? Сам не понимаешь, что говоришь. Если хочешь, избавлю тебя от него...»

Льюэллин Мосс своей страстью, подвижностью, тягой к переменам и не атрофированными моральными качествами предстает перед зрителями как символ настоящего времени. 

Сам по себе персонаж наиболее стандартный из троицы главных героев и самый большой интерес представляет сцена, когда он возвращается к умирающему бандиту. «Он выдвинул ящик, достал сорок пятый, извлек обойму, проверил, вставил обратно и сунул пистолет за пояс. Обернулся к ней. - Собрался сделать кое-что совершенно кретинское, но все равно пойду. Если не вернусь, скажи маме, что я ее люблю. - Льюуэллин, твоя мама умерла. - Ну, тогда я сам ей скажу».

Данный поступок можно одинаково интерпретировать как проявление моральных качеств и чувства вины к умирающему человеку, так и желания внести коррективы в свою скучную будничную жизнь и почерпнуть с излишком адреналина. Жажда к действиям, самоуверенность и непоседливость – вот что характеризует не только Мосса, но и поколение настоящего времени, когда жажда перемен не останавливается даже перед устрашающим будущим (в лице Чигура) и с азартом идет ему на встречу.

Символ прошлого

«Когда люди стареют, им начинает казаться, что мир движется прямиком в ад. Но в какой степени это их ощущение зависит от возраста?» (братья Коэны)

«Я тут недавно сказал одной журналистке — молодой девчонке, довольно симпатичной. Она еще только пытается стать журналисткой. Она меня спросила: «Шериф как вы допустили, что преступность в вашем округе настолько вышла из-под контроля?» Неплохой, я считаю, вопрос. Может, справедливый. Так или иначе, я ей ответил, сказал: «Это начинается с того, что мы смотрим сквозь пальцы на плохие манеры. Когда мы перестанем слышать «сэр» и «мэм», считайте, что конец близок. Это проникает во все слои общества. Вы об этом слышали, не так ли? Во все слои. В конце концов, общество скатывается к торгашеской морали, люди оказываются в пустыне мертвые в своих автомобилях и дороги назад для них нет».

Неторопливый и философствующий шериф Эд Том Белл – это словно памятник прошлому времени. Не в силах справиться с окружающими его потрясениями, шериф постоянно находится в прострации: он всегда на несколько шагов позади Чигура и Льюэллина, не понимает мотивов преступника и не может отследить его текущее местоположение.

«Мир становится другим … к тому все идет. Не думал, что доживу до такого. Где-то там есть настоящий живой пророк разрушения, и я не хочу столкнуться с ним. Знаю, он действительно существует».

«Меня спросили: верю ли я в сатану? Пришлось задуматься. Когда был мальчишкой, наверно, верил. Как повзрослел, то, скорей всего, нет. А теперь меня начинает тянуть к старому. Существование сатаны объясняет многие вещи, которые в ином случае необъяснимы. По крайней мере, для меня».

Одна из самых главных, но внешне непримечательных сцен с шерифом – это его визит на ранчо к своему старому товарищу, который видел смерть родного дедушки Тома. После разговора выясняется, что дядя Тома был жестоко убит в 1909 году бандой преступников. Данная история наглядно показывает, что жестокость в нашем мире всегда была неотъемлемой частью жизни, несмотря на рассказы стариков о том, что раньше всегда было лучше.

«Грядущего тебе не остановить, и жизнь под себя не подстроить. Это эгоизм и высокомерие», — финальные слова, которые сказал товарищ Тома. Наша жизнь всегда со временем видоизменяется и можно либо подстроиться под окружающую действительность, либо сдаться, уступить молодым.

Что же открывается Беллу перед его отказом оставаться шерифом? Наверное, его новый неразгаданный опыт может быть объяснен разве что божественным невмешательством. Религиозным, а не профессиональным отчаянием: «Я всегда ждал, что когда-нибудь Бог проявится в моей жизни...»

Томми Ли Джонс, каждая новая роль которого все выше поднимает личную драматическую планку актера, — носитель главной идеи «Старикам тут не место». Вполне очевидно, что в названии поминаются вовсе не старики «по выслуге лет», а те люди, что стали «стариками» в бешеной гонке времени. Вроде того старого коня, что борозды не портит, но будучи помещенным со своим плугом на полотно асфальтового шоссе становится совершенно бесполезным. Эд Том Белл в полной мере олицетворяет этот образ: однажды он понял, что уже не успевает за все наращивающим скорость временем, что его взгляды, методы и подходы все больше и больше отстают от новых требований реальности. Практически ни разу не пересекаясь с двумя другими главными героями — теми самыми «молодыми», он не спеша плетется где-то позади «экшна», главных событий, прекрасно понимая, что «время, когда по Техасу будут ходить люди с зелеными волосами» — не его. Его время прошло, пора отступить в сторону. Это естественный процесс, и невероятный, преисполненный мудрости и глубинного смысла финальный диалог Эда Тома Белла облачает эту, простую на первый взгляд, мысль в потрясающей красоты метафору.

Человек, окутанный психоанализом, рефлексией, ностальгией, элементарно проигрывает людям-машинам. Гамлетовская (в транскрипции Коэнов "стариковская") рефлексия мешает совершать действие, парализует его волю. Проигрыш полицейского, проигрыш профессиональный и нравственный, не оставляет никакого следа в рефлексии героя, который продолжает размышлять, заслоняя психоанализом способность к действию и обдумыванию ситуации. Рефлексирующий герой проигрывает более всех в этой истории. "Интеллигенция" или как мы там ее назовем - это лишнее звено в конфликте одержимости и компьютера, человека-зомби и человека-машины. Рефлексирующему герою здесь не место.
Триумф будущего

Коэны через мельчайшие детали потрясающе показывают кошмарный кризис "белой" цивилизации - исключительное, подавляющее, тотальное безразличие общества к творящимся преступлениям. Единственный импульс человека к поступку - это запрограммированность, зомбированность, одержимость, некие "машинные качества". Общество-зомби, безразличное к боли, безразличное к "неправильности", чрезвычайно желающее стать жертвой. Мир делится на жертв, латентных жертв или людей-машин, заведенных на определенные поступки.
Прогресс, стремление к видоизменениям и эволюция – это необратимый процесс в жизни человечества. Антон Чигур, символизирующий будущее время, немного потрепанный, но все же живой остается безнаказанным, «перемолов» заодно всех действующих персонажей фильма.
Нет, «Старикам тут не место», несмотря на первый взгляд, не романтизирует убийства, фильм даже сложно назвать по-настоящему жестоким, скорее жизненным. Это лишь притча, которая иллюстрирует закономерное течение жизни.
Братья Коэны закрывают ценности и мифы ренессанской эпохи, до сих пор владевшие нашим сознанием и сознанием нашего искусства. История человека как "центра вселенной" и "мыслящего тростника" исчерпана. Духовная сложность человека стала мешать его потребности в действиях. "Мыслящий тростник" вянет, как цветок, в лабиринтах нравственного тупика. И этот нравственный парадокс, который ставят братья Коэны, для многих нов и захватывающ.

Источники:

https://mnogo-smysla.ru/smysl-filma/smysl-filosofskogo-trillera-starikam-tut-ne-mesto/

https://www.dvhab.ru/kino/films/no_country_for_old_men/11708/

https://pavelrudnev.livejournal.com/706472.html       

https://kinoart.ru/reviews/no-country-for-old-men

https://www.film.ru/articles/orel-ili-reshka

Теги: братья коэны, шедевр, настоящее кино, старики, антон чигур, рефлексирующий герой 

 👩Знакомы ли вы с творчеством братьев Коэнов? Поделитесь вашими впечатлениями в комментариях. Подписывайтесь на блог, чтобы всегда быть в курсе происходящего в увлекательном мире литературы и кино!👇

 

 

«…Насилие и секс — в человеческой натуре…»: как создавался фильм братьев Коэнов «Старикам тут не место»

«…У нас получился самый жестокий фильм из всех, которые мы когда-либо делали. Я думаю, что это точно соответствует духу романа…» (Дж. Коэн)

🙋…Как понять смысл названия фильма и его литературной основы? "Старикам тут не место", "нет места для стариков", "нет страны для стариков" -  сколько переводов… Америка - не для стариков? Или старикам вообще не понять, что происходит в современном мире? Стареющий шериф не может поймать маньяка... Но, возможно, в нравственном плане только он и есть его настоящий противник. Старик-шериф, который не сделал ни одного выстрела за весь фильм. Хотя имел на это больше всех прав. "Старикам тут место..." "Тут" – куда пришло и где начинает главенствовать Зло… Уважайте стариков, это наше все. Не таков ли посыл картины зрителю? Как же можно одолеть Зло? Только если не кормить его в себе - то самое зло, что есть в каждом из нас…

В начале 2000-х знаменитый американский писатель Кормак МакКарти решил написать сценарий к триллеру. Но в результате получился замечательный роман "Старикам тут не место", события которого происходят в июне 1980 года в Западном Техасе.

Идею перенести роман на экран братьям Коэнам подкинул продюсер Скотт Рудин, купивший права на экранизацию. "Нам очень понравилась книга,  — вспоминает Итан Коэн. — Было ясно, что может получиться действительно интересный фильм".

О чем фильм?

«...Тут старых нет. Здесь молодость живет в объятиях друг друга...» (У.Б. Йетс «Плавание в Византию»)

Ветеран Вьетнамской кампании Льюэллин Мосс не может похвастать великими профессиональными успехами по возвращении домой с войны. Бывший солдат работает сварщиком на стройке, зарабатывает копейки, а в свободное время ходит на охоту, чтобы обеспечить свежим мясом семейный стол. Однажды отправившись на охоту, Мосс вдруг на равнине обнаруживает расстрелянные машины. 

Повсюду лежат трупы – последствия неудачной сделки двух мафиозных группировок. Кроме мертвых тел охотник находит чемодан с двумя миллионами долларов, которые забирает без лишних мыслей и угрызений совести. Однако, у этих денег есть настоящий хозяин, который скоро пожалует за своим чемоданом и будет убивать всё на своем пути...

Антон Чигур
 «…Вообще, насилие и секс — в человеческой натуре. Америка выбрала насилие, Европа — секс. На съёмках была история. Вы помните сцену, где Антон, сидя на унитазе в номере мотеля, совершенно голый, зашивает рану на ноге? Между дублями я встал размяться, ассистенты сразу стали прикрывать меня халатом, я сбросил его, начал прохаживаться по площадке. Смотрю: группа прикрывает глаза. Ну, хорошо, возможно, у меня не самая совершенная задница на свете. Но они отводили глаза. Зато когда в другой сцене я убил трех мексиканцев, было море крови, группа аплодировала! Вот вам разница…» (Х. Бардем)

Поначалу Хавьер всячески пытался скрыть свой испанский акцент. Коэнам так понравился результат его усилий — исковерканный неопознаваемый диалект, что они попросили актера говорить так на протяжении всего фильма.

"…Мой акцент был проблемой. Действие происходит в Техасе. Люди там говорят с весьма заметным техасским акцентом. Да, я иностранец, но у меня не должно было быть испанского акцента, потому что в истории за Чигуром по пятам идут мексиканцы, и тогда зрители могли бы подумать, что я что-то украл у них, а это неверно. Антон Чигур  — ниоткуда…"

«…Чигур описан в книге как человек без чувства юмора, — рассказывает Джоэл. – Однако это не совсем так. Он неутомим, в нем есть что-то загадочное. Никто не знает, откуда он взялся. Нам нужен был актер, который мог бы перевоплотиться в Чигура – но при этом не лишать его этой загадочности. И мы выбрали Хавьера Бардема».

Ботинки Чигура из кожи аллигатора были изготовлены специально для фильма. Мэри Зофрес, художник по костюмам, хотела, чтобы они отражали характер Антона, выглядели "шершавыми, острыми и грубыми; так, как будто они могут кого-то убить".

Персонаж Бардема носит своеобразную стрижку. Итан рассказывал, что вдохновило художников фильма на создание культовой прически: "…Они провели много времени, рассматривая старые фотографии жителей Техаса. И нашли фото посетителя бара в Западном Техасе, сделанное в 1979 году. У этого парня была такая странная стрижка. Мы смотрели на него и думали  — то, что надо, он похож на социопата. И Хавьеру тоже очень понравилось…" 

Создавая прическу для Чигура, визажист Пол Леблан также вдохновлялся модой 1960-х и укладками английских крестоносцев. "Вам не нужно пытаться вести себя странно с такой стрижкой  — это происходит само собой,- говорил Бардем". Маньяк получил от парня с фотографии не только прическу, но и гардероб — костюмеры подыскали похожую одежду. Блестяще сыгранный Бардемом убийца отходит от голливудских клише по глубине и характеру персонажа.

"...В моем герое нет ничего человеческого. Поэтому я не мог привнести в эту роль что-то свое, и мне пришлось воссоздать определенные элементы сопричастности с ним. Коэны объяснили мне, почему насилие, воплощением которого стал Антон Чигур, было необходимо в их истории. Они хотели показать, что в наше время насилие стало таким обыденным, что больше не шокирует людей. Насилие без контроля, без цели, без конца. Но у Чигура была причина для насилия, в истории есть логика, и нельзя сказать, что его насилие бесконтрольно. Мне в этом смысле нравится философия персонажа, которого сыграл Томми Ли Джонс, — о том, что мир изменился, и в нем стало больше насилия. Да, мир изменился, и как европейский актер я не могу не видеть того, что в американских фильмах обязательно кого-нибудь убивают. А если не убивают  — то фильм не удался...»

Кроме актерского таланта Бардема секрет дикой популярности его персонажа в том, что этот лютый убийца – метафора падшего ангела, прибывшего на землю, чтобы безжалостно карать грешников.

«Когда Коэны позвали меня в этот фильм, я им сказал: «Послушайте, я точно не тот актер, который вам нужен — я не вожу тачку, почти не говорю по-английски и ненавижу насилие в любом его проявлении». А они засмеялись и говорят: «Поэтому мы тебе и позвонили».

Антон Чигур в исполнении Бардема – это не просто образец превосходной актерской работы. Акты неоправданного насилия и неожиданные проявления милосердия, проявляемые его персонажем, убеждают зрителя, что перед ним – непредсказуемый монстр с широким диапазоном действий, которым движет не ненависть и не корысть. Стреляя в людей из пистолета с болтом, которым оглушают животных на скотобойнях, Чигур руководствуется собственной, только ему понятной целью.

Льюэллин Мосс

На роль Мосса братья Коэны хотели взять Хита Леджера, но актер вскоре отклонил предложение. Джош Бролин узнал о кастинге, снимаясь в "Грайндхаусе" Роберта Родригеза и Квентина Тарантино. Коэны отказали ему в пробах, поэтому он попросил Роберта одолжить ему камеру, чтоб снять пробы самому. Но тот сделал ему настоящий сюрприз.

«Роберт и Квентин сами отсняли нужный мне материал на камеру Genesis стоимостью почти миллион баксов во время ланча на съёмках "Грайндхауса". Оператором был Родригез, съёмками руководил Тарантино. Это было так круто,  — вспоминал Бролин.—  Мосс – это как бы компиляция из множества парней, с которыми я вместе рос. Это ребята, у которых есть принципы, однако я убежден, что при определенном стечении обстоятельств они делали бы те же самые вещи, что и Мосс. К сожалению, посмотрев видеозапись, братья опять мне отказали. Я был крупнее, чем им было нужно, носил козлиную бородку, но ведь это мелочи. И еще - Коэны не  знали, какой классный у меня агент. Он постоянно капал им на мозги: "Познакомьтесь с ним получше", "Он создан для этой роли", "Вы делаете ошибку".

В конце концов режиссеры отдали роль Бролину и не пожалели об этом. "Джош вырос на ранчо, поэтому он прекрасно понимал, что такое Мосс, — говорит Итан. – Он идеально подходил на эту роль".

Но испытания для актера ещё не закончились. Через пару дней после того, как Бролин был утвержден на роль, он попал в аварию — его мотоцикл столкнулся с автомобилем.  "Помню, лечу в воздухе и думаю: "Твою мать, я ведь хотел поработать с Коэнами", — шутил актер. Он отделался сломанным плечом. Джош не собирался уходить из фильма, участия в котором он упорно добивался, и решил утаить от постановщиков свою травму.  "Мне повезло, — признался он после показа фильма на кинофестивале в Торонто. — Мой персонаж словил пулю в плечо в начале фильма, поэтому мне не пришлось особо мучаться". 

Так как Джош словом не упомянул о сломанной руке, Итан и Джоэл не стеснялись делать вид, что ничего не замечают. "Он не жаловался, —сказал Джоэл. — Попал в аварию на мотоцикле примерно за неделю-две до того, как мы начали снимать, и наврал нам о последствиях ДТП. Таким образом, мы считали, что можем полностью игнорировать тот факт, что ему было больно..."

Эд Белл

Роль шерифа Эда Белла сыграл Томми Ли Джонс. Сначала он сомневался, стоит ли соглашаться. «Я уже несколько раз играл техасских стражей закона, — вспоминает актер, — так что я некоторое время обдумывал это. Однако мне очень хотелось поработать с материалом Кормака МакКарти.» Финальная сцена, где шериф рассказывает супруге о своих снах, была отснята с первого дубля.

Съемки

Съёмки длились с 23 мая по 16 августа 2006 года. Постановщики считали, что летнее время позволит им отснять много отличных планов пустынных пейзажей под палящим солнцем. Но погода далеко не всегда была безоблачной — небо то и дело заволакивали тучи, начиналась гроза. "Гром в фильме — настоящий",- говорил Хавьер. "Внезапно прямо из ниоткуда появлялся ветер, его скорость достигала 50 миль в час,— добавлял Бролин.— Были пылевые бури, временами лил дождь". По финансовым соображениям фильм снимался в Нью- Мексико и Лас-Вегасе. И всё же, по настоянию Томми Ли Джонса братья Коэны сняли несколько сцен на западе Техаса.

Чтобы снять некоторые сцены на мексиканской границе, киношники несколько недель провели в крошечном городке Марфа, штат Техас. Так сложилось, что в тоже время в Марфе находился режиссёр Пол Томас Андерсон — он снимал "Нефть" ("И будет кровь"). Съёмочные площадки фильмов находились недалеко друг от друга. Однажды Коэнам пришлось отменить съёмки на целый день — потому что с площадки «Нефти» валил густой дым, который попадал в кадр.

Неожиданно для Коэнов появился еще один дополнительный расход, на который они не рассчитывали: кровь. Статисты, изображающие жертв перестрелки, должны были неподвижно лежать на земле. Мазать их сладкой бутафорской кровью было недопустимо — их бы тут же облепили насекомые. Пришлось закупить в Англии более качественный кровезаменитель по цене 800 долларов за галлон (около 4 л). Муравьи не соблазнились этим, и сцену удалось снять спокойно.

Герои фильма «Старикам тут не место» говорят бесхитростными, простыми, а оттого очень правильными и уместными словами. Но гораздо красноречивее Коэны рассказывают свою историю безупречно выразительным языком кино. Им не нужна даже музыка — ее в фильме попросту нет. Только на финальных титрах звучит музыка, написанная для картины. 

Ракурсы, планы, цвета, монтажные переходы, все эти составляющие визуального ряда и кинематографические приемы — слова и фразы языка кино. И этот язык в переводе не нуждается. Когда речь идет о «молодых» и их восприятии ситуации, действие на экране умеренно динамично, сцены и планы склеиваются стык-в-стык, ракурсы меняются сразу, резко. Но стоит только упомянуть о «стариках», как повествование становится степенным, плавным, преобладающими монтажными переходами становятся «наплывы», а то и вовсе «затемнение», да и сама картинка как будто кажется «мягче». Причем, подобные переходы, что важно, совершенно не бросаются в глаза, а случаются как-то естественно, само собой.

Что же до действия, разворачивающегося вокруг чемоданчика с двумя миллионами долларами, то оно служит двум целям. Во-первых, конечно же, оттеняет главную мысль фильма, создавая контраст и должное обрамление. Во-вторых, ведет еще одну смысловую линию ленты — линию нравственности и морали, двух качествах, в первую очередь страдающих при смене поколений.

Джоэл и Итан Коэны не только выступили продюсерами, сценаристами и режиссерами фильма, но и занимались его монтажом. Но в титрах указан их общий псевдоним Родерик Джэйнс.

Признание

Премьера "Стариков..." состоялась в ноябре 2007 года. Фильм был с восторгом встречен и зрителями, и критиками, и почти сразу обрел статус культового. Он получил более 75 престижных кинонаград, включая 4 "Оскара"(за лучший фильм, лучшую режиссуру, лучшую роль второго плана и лучший сценарий). Хавьер Бардем стал первым испанским актёром - обладателем этой премии.

Различные статусные титулы, вроде «шедевра» и «произведения искусства» — прерогатива времени, и присваиваются они обычно теми, кто оглядывается назад, на былые заслуги и достижения. Нам же, современникам, остается лишь констатировать, что «Старикам тут не место» — несомненно, один из лучших фильмов последних лет. Кино в чистом виде, этот остроумный, остросюжетный и бескомпромиссно жесткий фильм является современным эталоном одновременно и вестерна (пусть действие и происходит в 1980 году), и триллера, и даже, может быть, драмы. Хотя «старики» с этим могут поспорить и будут иметь на это полное право.

Источники:
https://fishki.net/3638633-kak-snimali-filym-starikam-tut-ne-mesto-foto-video-i-interesnye-fakty-o-semkah.html
https://pikabu.ru/story/za_kadrom_starikam_tut_ne_mesto_6597391
https://kinopab.net/novosti/starikam-zdes-ne-mesto-kak-bratya-koeny-sozdali-idealnogo-monstra
https://www.dvhab.ru/kino/films/no_country_for_old_men/11708/

Теги: родерик джейнс, коэны, шедевр, настоящее кино, старики, антон чигур 

📖Читать еще: 

• Кормак Маккарти, великий американский писатель, автор «Кровавого меридиана», «Дороги» и «Старикам тут не место»
• Кормак Маккарти (1933-2023): краткая биография

👩Знакомы ли вы с творчеством братьев Коэнов? Поделитесь вашими впечатлениями в комментариях. Подписывайтесь на блог, чтобы всегда быть в курсе происходящего в увлекательном мире литературы и кино!👇

«…Для користі всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей…»: курсова робота «Образ гетьмана Мазепи в літературі 19 ст.» (на допомогу студентам)

«…Є народне прислів’я, що тонучий і бритви хопиться, і часто те бувало, що люди з відчаю до неподобних удавалися речей...»

(І. Мазепа. «Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст.») 

«…Мазепа програв — і тому його оголосили «зрадником». Якби він виграв — ніхто з нього зрадника б не робив» (Я. Дашкевич «Іван Мазепа і Росія») 

🤷 Привіт! Представляємо нашу нову рубрику "Допомога студенту". Перейти на неї дуже просто: потрібно лише натиснути на відповідний ярлик у списку, розташованому на боковій панелі. У нас ви можете придбати курсові, магістерські, дипломні роботи, реферати гуманітарного спрямування. Раді вам допомогти. Наш девіз: якісно, унікально, бюджетно! 

У світовій художній та науковій літературі й публіцистиці дослідниками виділяються  три основні підходи до трактування образу українського гетьмана: романтичний герой, зрадник, герой-мученик і борець за свободу України.

«…Я кличу всемогутнього Бога у свідки і заприсягаюся, що не заради високих почестей, не задля багатства або яких інших цілей, а для вас усіх, що є під моєю владою, задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої, бідної України, для користі всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей хочу я за допомогою Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і отчизна не загинули ні під москалями, ні під шведами…» (І. Мазепа. «Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст.») 

Об’єктом дослідження даної курсової роботи є літературна «мазепіана» нової й новітньої доби  ХІХ – ХХ століть.

Предметом дослідження обрано проблему інтерпретації постаті І. Мазепи в зарубіжній та українській літературі XІХ-XX ст.

Методи дослідження: історико-літературний та жанрово-стилістичний аналіз, порівняльно-історичний, біографічний та описовий.

Джерельною базою роботи стала літературна мазепіана ХІХ-ХХ ст., а також ряд документів доби Мазепи, опублікованих Грушевським М. та ін. Орієнтирами при написанні курсової роботи були праці Д. Берегової, І. Борщака, Гриневича В., Донцова Д., Ковалевської О., Лавренчук В., Мельниченко В, Нехайчука Ю., Поліщука В., Тарасової О. та ін.

Матеріали роботи можуть бути використані у якості теоретичного посібника для учнів і студентів, які вивчають українську та зарубіжну літературу й історію України. Представлена інформація допоможе також вчителям української літератури у ході підготовки до уроків на дану тему у 9 класі.

Робота має чітку композиційну структуру і складається зі вступу, 3-х розділів, висновків, списку використаної літератури. Обсяг роботи - 37 сторінок, із них 33 сторінки основного тексту. Бібліографія складається з 56 позицій і подана на 4 сторінках.

Теги: іван мазепа, зрадник, герой україни, патріот

🙋Зацікавила курсова? З будь-якими питаннями щодо знайомства з роботою та її подальшого придбання звертайтеся у коментарях👇 

«Він - пророк світу, що перевищує свої межі…»: що нам відомо про маркіза де Сада?

 «…Немає такого бузувірства, що не було б кимось обожнене і немає чесноти, яку би хто-небудь не затаврував…» (Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад - французький письменник, філософ і учасник Французької революції. У своїх творах відстоював ідеї абсолютної свободи, без обмежень моралі, релігії чи закону. Найголовнішим принципом життя вважав можливість досягнення найвищої особистої насолоди. За свої погляди та твори провів у в'язниці та психіатричних лікарнях близько 32 років свого життя — з них близько 10 років відсидів у сумнозвісній паризькій тюрмі Бастилії і 13 років у психіатричній лікарні. Більшість його творів була написана під час ув'язнення. Пізніше, на основі його ідей отримання сексуальної насолоди від приниження та завдання болю іншій людині був запроваджений термін «садизм».

"Вбий мене або прийми мене таким, яким я є, бо я не змінюся", – писав ув'язнений граф де Сад своїй дружині 1783 року. Найскандальніший автор XVIII століття не був схильний до компромісів.

Раннє дитинство

Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад народився 2 червня 1740 року в замку Конде в Парижі. Його батьком був Жан-Батист Жозеф Франсуа граф де Сад, спадковий намісник у провінціях Брессе, Бюже, Вальроме і Же. До отримання почесного титулу він служив посланцем при дворі кельнського курфюрста, потім — послом у Росії. Його мати — Марі-Елеонор де Має-Брезе де Карман — була фрейліною принцеси де Конде. Мати де Сада сподівалася на те, що у її сина і юного спадкоємця принца де Конде зав'яжуться тісні дружні відносини, які допоможуть Донасьєну влаштуватися в житті. Перебуваючи при дворі, Марі-Елеонор змогла домогтися дозволу принцеси бавитися її синові з принцом. Але маленький де Сад не виявляв жодного інтересу до свого друга, а одного разу навіть побився з ним, після чого був висланий з палацу і вирушив жити до своїх родичів у Прованс.

У 1745 році де Сада відправили жити до його дядька, абата де Сада (абат д'Ебра), який мав займатися його вихованням. Донасьєн оселився в старовинному замку, огородженому масивними кам'яними стінами. У ньому знаходився великий підвал, в якому Донасьєн любив залишатися на довгий час насамоті. Пам'ять про це місце де Сад зберіг на все життя. Абат де Сад допоміг хлопчику познайомитися з мадам де Сен-Жермен, яка стала для останнього другою матір'ю, а також з Жаком-Франсуа Абле, який допомагав Донасьєну у навчанні, а згодом став керуючим в його будинку.

У 1750 році де Сад разом зі своїм вчителем, Жаком Абле, повернувся до Парижа, щоб продовжити навчання в знаменитому Єзуїтському корпусі (коледжі д'Аркур). Донасьєну доводилося жити в апартаментах Абле, оскільки до його повернення в столицю мати де Сада розлучилася з батьком та переїхала в свою резиденцію Кармеліт, де і померла на самоті у 1777 році.

Зрілі роки: військова кар’єра

У 1754 році Донасьєн вступив до кавалерійського училища в надії зробити військову кар'єру. У 1755 році він отримав звання молодшого лейтенанта королівського піхотного полку. У цей час (1756—1763) у Європі розгорілася Семирічна війна, в якій маркіз де Сад взяв активну участь. За заслуги в боях 14 січня 1757 року він отримав звання корнета карабінерів, а 21 квітня 1759 року — звання капітана кавалерії Бургундського полку. У 1763 році де Сад пішов у відставку у званні капітана кавалерії.

Світське життя

«Плач — засіб, до якого вдаються занепалі, брехливі або слабкі жінки…» (Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

Після повернення до Парижа Донасьєн почав вести активне світське життя. Він став залицятися до молодшої дочки пана де Монтрей, президента податкової палати Франції. Але пан Монтрей був проти цього весілля, зате він зміг організувати весілля де Сада зі своєю старшою дочкою Рене-Пелажі Кордьє де Монтрей. 17 травня 1763 року з благословення короля Людовика XV і королеви вони одружилися. Проте де Сад не міг просто сидіти в новому домі й відвідував різні розважальні заклади. 29 жовтня його було ув'язнено на п'ятнадцять діб у вежу замку Венсенн за скандальну поведінку в будинку побачень.

Королівський генеральний намісник

У 1764 році Донасьєн де Сад зайняв посаду свого батька, ставши королівським генеральним намісником в провінціях Брессе, Бюже, Вальроме і Же. 24 січня 1767 року помер старий граф де Сад. Донасьєн Альфонс Франсуа успадкував сеньйоральні права в Лакості, Мазані, Сомані й землі Ма-де-Кабак поблизу Арля.

Гучні скандали і тюремні ув'язнення

«…Слова «порок» і «чеснота» передають суто місцеві уявлення. Жоден учинок, хоч яким дивним він не видавався б, не можна визнати справді злочинним. І не буває вчинків однозначно доброчинних. Усе обумовлено нашими звичаями і кліматом, в якому ми мешкаємо. Те, що вважають злочином у цій місцевості, на відстані в кілька сотень льє називають чеснотою. Так само чесноти іншої півкулі вважають злочинними у нас…»(Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

16 жовтня того ж року в донесенні бургундського інспектора Маре з'явився запис: «Незабаром ми знову почуємо про жахливі вчинки де Сада, який нині намагається умовити дівчину Рів'єр з Опери стати його коханкою, пропонуючи їй за це по двадцять п'ять луїдорів на місяць. У вільні від вистав дні дівчина буде зобов'язана проводити час із де Садом на віллі Д'Арні. Проте дівиця відповіла відмовою».

У 1768 році Сада було притягнуто до суду і ув'язнено в замку Сомюр за зґвалтування француженки Рози Келлер. Деякий час де Сад знаходився в замку під вартою. Потім бургундський інспектор Маре, виконуючи постанову суду Ла Турнель, забрав де Сада із замку Сомюр із завданням помістити затриманого в фортецю П'єр-Ансіз, недалеко від Ліона. 2 червня його перевели у в'язницю Консьєржері в Парижі, а за тиждень за рішенням Людовіка XV ув'язнення було скасоване і де Сада зобов'язали виплатити штраф у розмірі 100 луїдорів.

Продовження військової служби

23 серпня 1770 року маркіз де Сад знову вступив на військову службу в чині майора, а 13 березня 1771 року отримав звання полковника кавалерії.

«Марсельська справа»

«…Руйнування і нищення — один з перших законів природи: будь-що руйнівне не може бути злочинним... Вбивця лише варіює форми. Зникли цілі народи, але від того повітря не стало менш чистим, зірки не затьмарилися, а Всесвіт не зійшов зі своєї осі…»(Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

5 січня 1772 року маркіз де Сад запросив знайомих аристократів на прем'єру комедії власного авторства, яку поставив своїми силами в родовому маєтку Лакост. 27 червня того ж року була порушена так звана «марсельська справа».

О 10 годині ранку маркіз де Сад разом зі своїм лакеєм піднявся в кімнату дівиці Бореллі, на прізвисько Марієтта. У кімнаті також були ще три дівчини — Роза Кост, Маріонетта Ложе, Маріанна Лаверн. Зазначені особи, як засвідчено в поліцейському протоколі, займалися в кімнаті з де Садом різними еротичними іграми, вживанням збуджуючих цукерок, запропонованих де Садом (насправді це була шпанська мушка, відома як шкідливий для здоров'я афродизіак).

О 9 годині ранку 6 січня де Сад відвідав Маргариту Кост. За документами, маркіз запропонував дівчині зайнятися содомією, від чого та відмовилася. Потім маркіз пригостив Маргариту тими ж самими цукерками. Через кілька днів, зі скаргами на біль у шлунку, всі дівчата подали в поліцію скаргу на маркіза.

4 липня французький суд видав указ про арешт де Сада і його пажа. У замку Лакост було проведено обшук, але нічого забороненого не було знайдено. Маркіз де Сад, побоюючись судової розправи, утік у невідомому напрямку.

3 вересня було винесено рішення королівського прокурора Марселя: «Маркіз де Сад і його слуга Латур, викликані до суду за звинуваченням в отруєнні і содомії, на суд не з'явилися і звинувачуються заочно. Їх засуджують до публічного покаяння на паперті кафедрального собору, потім їх повинні доправити на площу Святого Людовика з тим, щоб відрубати де Саду голову на ешафоті, а згаданого Латура повісити на шибениці. Тіла де Сада і Латура слід спалити, а прах — розвіяти за вітром...»

11 вересня того ж року Прованський парламент ухвалив рішення про виконання рішення суду від 3 вересня. Наступного дня (12 вересня) на одній з центральних площ Ексу спалили опудала де Сада і його лакея.

Втеча

Але справжня кара так і не відбулася. Кілька днів по тому Де Саду і Латуру вдалося втекти з фортеці, і вони вирушили до Італії, в Шамбері. Після втечі і ще до від'їзду Донасьєн умовив сестру своєї дружини поїхати з ним; остання погодилася і вирушила разом з ним до Італії, де у них зав'язався бурхливий роман. Дізнавшись про це, теща де Сада мадам де Монтрей домоглася у французького короля так званого Летр-де-каше — королівський дозвіл на арешт і ув'язнення під варту будь-якої особи без пояснення причин. 8 грудня за наказом короля Сардинії де Сада разом зі слугою заарештували в Шамбері і помістили у фортецю Міолан, де вони провели близько п'яти місяців.

У родовому маєтку

У 1773 році в ніч з 30 квітня на 1 травня де Сад, Латур і барон Аллі де Сонжі організували втечу з цієї фортеці. У цьому їм допомогла мадам де Сад. Після цього Донасьєн перебрався у свій родовий маєток у Лакості, де безвилазно жив увесь 1774 рік, побоюючись чергового арешту, загроза якого постійно висіла над ним. У момент перебування маркіза в замку його дружина, мадам де Сад, зібрала групу незадоволених сексуальними збоченнями свого господаря і таємно покинула разом з ними маєток.

Викрадення дівчат

У лютому 1775 року де Сад, втомившись від самітницького життя, викрав трьох місцевих дівчат з метою зґвалтування. Історія про зникнення дівчат швидко обійшла всю округу, і розслідування цієї справи швидко завершилося. Де Сада звинуватили у викраданні дівчат з метою їх спокусити. Черговий скандал ще більше погіршив і без того незавидне становище Донасьєна. Не бажаючи більше перебувати в порожньому замку і чекати на арешт, він у липні-грудні того ж року під ім'ям графа де Мазана виїхав до Італії, де займався вивченням окультних наук, а також написав ряд своїх праць про науки й мистецтва.

Жустіна

У 1776 році де Сад повернувся в Лакост. У жовтні того ж року Донасьєн найняв у свій будинок кілька молодих служниць, які незабаром утікли, за винятком однієї дівчини — Катерини Трілле (Catherine Trillet), яку Донасьєн любив називати Жустиною. 14 січня 1777 року в Парижі померла мати де Сада, Марі-Елеонор де Має-Брезе де Карман. 17 січня батько Катерини Трілле, довідавшись чим може займатися його дочка в замку маркіза, публічно вимагав у де Сада відпустити його дочку додому. Маркіз відмовився, після чого розгніваний батько пробрався в Лакост і вистрілив у де Сада, але промахнувся і був схоплений вартою. 30 січня Донасьєн разом із дружиною прибув до Парижа, де довідався про смерть матері.

У Венсенському замку

13 лютого інспектор Маре заарештував де Сада, виконуючи розпорядження летр-де-каше. Донасьєн був ув'язнений у Венсенському замку, в якому провів 13 років. 27 травня 1778 року французький король видав дозвіл де Саду оскаржити постанову від 11 вересня 1772 року. 14 червня Донасьєн у супроводі інспектора Маре прибув до Ексу. 30 червня прованський парламент скасував рішення марсельського суду, але засудив маркіза до ув'язнення у Венсенському замку. 16 липня на шляху в замок де Саду вдалося втекти від ескорту, і він сховався в замку Лакост, але незабаром пані де Монтрей повідомила в поліцію про місцезнаходження Донасьєна, й інспектор заарештував його знову. У в'язниці з ним обходилися жорстоко, і він часто писав своїй дружині листи з проханнями допомогти йому з їжею, одягом та особливо з книгами.

Літературна діяльність

Маркіз де Сад, який помер майже двісті років тому, безперечно фігура Просвітництва. Він захоплювався Руссо, якого тюремники не дозволяли йому читати. Але він був також першим, хто завдав міцного удару (і самому де Саду сподобалася би ця метафора) проти верховенства розуму і раціо, і став співцем бунтарства, радикалізму та антигуманізму. Ці ідеї стали величезним обуренням XVIII століття, але вони продовжують лунати в мистецтві, літературі та філософії протягом двох останніх століть.

Тоді ж де Сад почав писати свої перші п'єси, оповідання і новели. У січні 1779 року були спрощені умови ув'язнення. Йому надали перо і чорнило, а також дозволили зрідка ходити на прогулянки. 13 липня 1781 мадам де Сад вперше отримала дозвіл на зустрічі з чоловіком, але через напади агресії і ревнощів, які зазнавав Донасьєн щораз, коли бачив дружину, відвідування припинилися, а мадам постриглася в черниці.

«…Релігія взагалі принесла людству незліченні лиха. З усіх хвороб, що загрожують людству, я вважаю її найбільш небезпечною…»(Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

У 1782 році де Сад закінчив роботу над своєю першою збіркою літературних творів. Найвідоміший твір цієї збірки — «Діалог між священиком і вмираючим» — неодноразово перевидаватиметься і стане першим знаменитим твором маркіза.

"Практика, стара, як Ерос"

Він – автор найбільш провокативних романів в історії, але його перу також належать невиразні, цілком пристойні п'єси. І він, звичайно, мав помітний смак до грубих форм сексу, що отримали його ім'я, але, як свідчить навіть поверхневий огляд літератури XVIII століття, вони зовсім не були такими надзвичайними для того часу. Як колись зауважив видатний дослідник сексуальності – Мішель Фуко (французький філософ та історик ХХ століття. – Ред.) – садизм – це не "практика, стара, як Ерос", а радше "масовий культурний феномен, який з'явився саме наприкінці XVIII століття".

Розважальна література чи філософські трактати?

Услід за Вольтером та Руссо, де Сад писав романи, які треба читати двома способами: як розважальну літературу і як філософські трактати. Навіть в його найбільш обурливих творах де Сад не був насправді порнографічним письменником. У ранній редакції "120 днів Содому" у нескінченних описах тілесних тортур та жорстокостей немає жодного сексуального натяку. Навіть його найкращий роман "Жустина, або нещастя доброчинності ", у якому священик-розпусник зваблює дівчину, шокував французьке суспільство зовсім не відвертими сценами.

Його мораль

Справжнє обурення викликала мораль роману, яка твердила, що зловживання довірою людини є не тільки прийнятим, але й доброчесним. Істинна доброчесність, на думку філософа, це до кінця втілювати свої найтемніші та найбільш руйнівні пристрасті, навіть за рахунок життя іншої людини. Маркіз також не мав нічого проти вбивства, хоча і був завзятим противником смертної кари. Але вбити людину у пориві пристрасті – це одне, а раціоналізувати вбивство законом – це вже справжнє варварство.

Підступні та жорстокі дії для маркіза де Сада не були відхиленням від норми. Він вважав їх невід'ємною частиною людської природи. Більше того, казав де Сад, раціональна філософія Просвітництва – це побічний продукт цих глибинних бажань. Темні бажання керують людьми значно більше, ніж будь-який раціональний імпульс. Благородство – обман. Жорстокість – природна. Аморальність – єдина мораль, а гріх – єдина чеснота.

Бастилія

29 лютого 1782 року де Сада перевели в Бастилію, а Венсенський замок закрили з економічних причин. 22 жовтня 1785 року Донасьєн почав роботу над романом «120 днів Содому». Через 37 днів де Сад закінчив роботу над манускриптом, який був написаний на рулоні туалетного паперу довжиною близько двадцяти метрів. Маркіз спробував сховати його у себе в камері, але в 1789, коли Донасьєна вже не було в Бастилії, охоронець знайшов цей рукопис і виніс його ще до штурму фортеці.

8 липня 1787 року Донасьєн закінчив роботу над повістю «Нещастя чесноти». 7 березня 1788 року де Сад завершив свою чергову роботу — один із шедеврів французької новелістики — «Ежені де Франваль». 27 квітня 1789 року у Парижі почалося заворушення. Керівництво в'язниці вирішило посилити охорону. 2 липня де Сад прокричав з вікна своєї камери, що в Бастилії катують арештантів, і закликав народ прийти і звільнити їх. 4 липня за скандальну витівку Донасьєна перевели в лікарню в Шарантоні, заборонивши йому забрати книги та рукописи, серед яких був рукопис «120 днів Содому».

 Звільнення

14 липня народ взяв штурмом Бастилію, почалася Велика французька революція. При взятті Бастилії камера де Сада була розграбована і багато рукописів було спалено. 2 квітня 1790 року після дев'яти місяців ув'язнення, де Сад покинув Шарантон; за рішенням Національної Асамблеї були скасовані всі звинувачення, висловлені в летр-де-каше. 3 квітня мадам де Сад домоглася в суді розлучення зі своїм чоловіком і зобов'язала його виплатити їй компенсацію. 1 липня маркіз де Сад, під ім'ям громадянина Луї Сада (citoyen Louis Sade), приєднався до одного з революційних угруповань. З 1 по 14 липня маркіз де Сад проживав у президентші де Флер, яка була його коханкою з квітня по серпень того року. 25 серпня маркіз де Сад познайомився з молодою актрисою Марі Констанс Ренель, яка стала його коханкою до останніх днів його життя.

Літературний успіх

У 1791 році де Сад опублікував свій роман «Жустина, або нещастя доброчинності» («Justine ou les malheurs de la vertu»). 22 жовтня того ж року в одному з театрів Парижа була поставлена драма маркіза де Сада «Граф Окстьєрн, або наслідки розпусти», яку він закінчив ще в Бастилії. 24 листопада Донасьєн читав у «Комеді Франсез» свою п'єсу «Жан Лене, або Облога Бове».

Революційний рух

У 1792 році де Сад продовжував писати п'єси і успішно показувати їх у французьких театрах. 5 березня група якобінців, так звана «Якобінська кліка», освистала комедію маркіза «Спокусник», яка була поставлена в Театрі італійської комедії. 10 серпня у Франції відбулося повалення монархії та встановлення «Першої республіки». У цей же день французькою владою був убитий друг і соратник де Сада Станіслас де Клермон-Тоннер. 17 жовтня Донасьєна призначили комісаром з формування кавалерії, надалі він був зобов'язаний відвідувати всі засідання його комітету, писати політичні нотатки і памфлети. Того ж дня група невідомих бунтівників увірвалася в родовий замок де Сада Лакост і повністю його розграбувала. 30 жовтня де Сад був призначений комісаром державної Ради з охорони здоров'я. Його колегами стали комісари Карре та Дезормо.

1793 рік почався зі страти короля Людовіка XVI, якому 21 січня відрубали голову за допомогою гільйотини. 13 січня маркіза призначили присяжним революційного трибуналу. 12 травня де Сад став головою революційної секції «Пік», але незабаром відмовився від посади, передавши її своєму заступникові. Завдяки своєму становищу 23 травня Донасьєн зміг домогтися, щоб всі імена його родичів були внесені до списку невинних осіб (на той час родина де Сада та родина його дружини зазнала переслідувань). 15 листопада в Конвенті де Сад публічно зачитав свій памфлет «Прохання секції Пік, адресований представникам французького народу».

8 грудня за наказом поліцейського департаменту Парижа де Сада заарештували в його власному будинку і доправили до в'язниці Мадлонетт. У ній і в ряді інших в'язниць Донасьєн просидів протягом 10 місяців, за які в країні почався якобінський терор. В кінці строку суд виніс маркізу смертний вирок, але де Саду вдалося втекти.

Останні роки

В останні роки де Сад вів жалюгідне існування в злиднях і хворобах і працював у версальському театрі як суфлер за сорок су в день. Декрет від 28 червня 1799 року, зарахував його ім'я до списку аристократів, що підлягали вигнанню. До початку 1800-го він отримав все ж таки право громадянства, але незабаром опинився у Версальській лікарні, «вмираючи від голоду та холоду», під загрозою нового тюремного ув'язнення за борги.

6 березня де Сад був арештований поліцією Бонапарта за доносом його видавця й ув'язнений у Сент-Пелажі, потім у Бісетрі. У 1803 році на прохання родини маркіза переводять у психіатричний притулок в Шарантоні, куди за ним їде мадам Кене. Там він знову зміг повністю присвятити себе писанню комедій. З 1805 по 1813 роки він навіть ставить їх з великим успіхом на сцені притулку. На вистави з'їжджався весь бомонд Парижа. З 1804 року Сад писав, можливо, свій найважливіший твір «Дні Флорбеля, або викрита природа». Проте в 1807 році рукопис у нього було вилучено й спалено за наказом префекта поліції. В останні роки життя де Сад написав деякі доволі посередні історичні праці. А в 1813 році анонімно опублікував «Маркізу Ґанж», твір в стилі «roman noir».

Смерть

Де Сад помер в Шарантоні 2 грудня 1814 року від астматичного нападу. Його передсмертну волю було порушено: над тілом Донасьєна було проведено розтин; Ленорман, місцевий священик, не був попереджений, і де Сада за християнським звичаєм поховали на кладовищі в Сен-Моріс. Поховання відбулося 4 (за деякими даними 5-го) грудня 1814. За іншою версією, його поховали в глухому куті його власного маєтку.

Його вплив: "безглуздя перемагає розум..."

Не лише книги маркіза де Сада, але й все його життя було сповнене гріховностей та надмірностей. Він провів третину свого життя в тюрмах, зокрема в Бастилії у 1789 року, в також в божевільнях. Його книги були заборонені невдовзі після смерті у 1814. Але поки твори де Сада припадали пилом на полицях, його темна мораль почала швидко поширюватися.

Франсіско Гойя (іспанський художник XVIII-XIX століття) у перервах між портретами іспанської королівської родини, працював над божевільною серією гравюр – "Капрічос", "Лихоліття війни", "Покійні мрії" – у яких жорстокість перемагає чесноту, а безглуздя – раціональність. Його найвідоміша гравюра "Сон розуму народжує чудовиськ" зображує сплячу людину, можливо, самого художника, над яким кружляють кошмарні звірі – плід його фантазій. Коли Мішель Фуко побачив гравюри Гойї – живописний аналог літературних творів де Сада, – він заявив: "Західний світ отримав можливість замінити розум насильством… Після де Сада і Гойї безглуздя стало вирішальною силою сучасного світу".

Хоча образи жорстокості та насильства, які сколихнув де Сад, зустрічаються в творчості багатьох художників початку XIX століття, особливо Ежена Делакруа та Теодора Жеріко, самі його твори були мало відомі. Тільки наприкінці століття "божественний маркіз" був знову відкритий. Деякі, щоправда, трохи буквально зрозуміли його філософію, як вікторіанський поет Чарльз Свінберн, який обожнював де Сада і писав під псевдонімом довгі епоси про хлопчиків, яких січуть батогами.

Але видатні письменники тієї доби бачили у творчості де Сада дещо більше – філософ перегорнув світ з ніг на голову. "Квіти зла" Шарля Бодлера повернули у літературу ідеологію де Сада. Фрідріх Ніцше, чиє сексуальне життя було закритим настільки же, наскільки воно було відвертим у самого маркіза, багато чим зобов'язаний скандальному філософу. Гійом Аполлінер, поет, який придумав слово сюрреалізм, редагував першу повну збірку творів де Сада. А інші сюрреалісти нерідко знаходили натхнення в його творах, де сцени насильства та сексу перебільшені до абсурду. І не тільки вони. "Серце темряви" англійсько-польського письменника Джозефа Конрада, який зображує керівника колонії, що збожеволів у Конго, – це роман у дусі де Сада. Так само як і "Смерть у Венеції" – декадентський шедевр Томаса Манна про боротьбу із темними бажаннями. Важко собі уявити Зигмунда Фрейда без де Сада, який століття заздалегідь пояснив, що лібідо стоїть у центрі людської природи. Прямим спадкоємцем де Сада у кіно став італійський режисер П'єр Паоло Пазоліні, який екранізував "120 днів Содому". Але вплив філософа можна простежити у багатьох кінотрадиціях: від "Імперії почуттів" Нагіса Осіми до трешових кінострічок Джона Вотерса.

Він скрізь, але він і досі лякає нас. Чому? Тому що фігура де Сада не піддається об'єктивному аналізу. Те, за що виступає де Сад – це не свобода, це крайність. Він пророк світу, що перевищує свої межі. І у сучасному світі, який балансує на краю своїх можливостей – політичних, економічних, екологічних – його темне бачення людства здається як ніколи доречним…

Джерела:
https://ua.kinorium.com/name/160850/info/
https://www.bbc.com/ukrainian/vert_cul/2015/06/150618_vert_cul_marquis-de-sade-still-shocking_vp