«…Архітектурна праматір пристанища людського…»: у поміч студентам філфаку пропонується магістерська робота «Розпис українських помешкань 19 століття»

«… неначе писанка, село зеленим гаєм поросло; цвітуть сади, біліють хати<…>Сам Бог літає над селом…»(Т. Шевченко)

🤷 Привіт! Представляємо нашу нову рубрику "Допомога студенту". Перейти на неї дуже просто: потрібно лише натиснути на відповідний ярлик у списку, розташованому на боковій панелі. У нас ви можете придбати курсові, магістерські, дипломні роботи, реферати гуманітарного спрямування. Раді вам допомогти. Наш девіз: якісно, унікально, бюджетно! 

Українське село з давніх-давен славиться своєю мальовничістю, живописним ландшафтом, особливою духовною атмосферою. Село колись вважалося  уособленням України, її символом, візитною карткою.

Щороку українські селяни розцвічували своє чисто вибілене житло святковими візерунками, перетворюючи власні хати на яскраві, чарівні, по-справжньому казкові картини. Настінний розпис житла, комор та деяких споруд став одним із найпоширеніших видів народного декоративного малювання. Протягом сотень років традиція орнаментики активно застосовувалася в побуті українців. У багатьох регіонах України: на Поділлі, на Київщині, на Полтавщині, півдні України й Катеринославщині селяни вірили в магічну захисну  силу візерунків, нанесених на стіни будівель.

Українську хату варто розглядати як своєрідний комплекс, який органічно поєднав  собі матеріальне з духовним. Особливого поширення народний розпис набув в Україні в останні десятиліття XIX — першій третині XX ст.

«…весела хатка <…> з двома ясними вікнами, обведеними червоною фарбою. Одвірки коло дверей були помальовані темно-синьою, а двері ясно-синьою фарбою <…> Кругом хати жовтіла призьба, неначе жовтий пояс»

«… Комин був білий, на йому не видно ні цятиночки! Лежанка, челюсті й припічок неначе тільки що були помальовані червоною глиною...» (І. Нечуй-левицький)

Актуальність знайомства з особливостями українського декоративного хатнього орнаменту обумовлюється також специфікою нинішнього суспільно-політичного моменту – у тяжкий для країни час повномасштабної війни прагнення долучитися до витоків національної культури допомагає підкреслили свій патріотизм і приналежність до національного відродження.

Об’єкт дослідження: український народний роспис.

Предмет дослідження: особливості розпису українських помешкань 19 століття.
Методи дослідження. Для досягнення мети і вирішення поставлених дослідницьких завдань у роботі використано методи: системний (для опрацювання та аналізу наукової літератури); історико-культурний (для вивчення історичних відомостей щодо хатнього розпису); комплексний аналіз (для класифікації та систематизації автентичних розписів, вияву їх модифікації при інтеграції у різні види мистецтва); компаративний аналіз – при порівнянні регіональних особливостей хатнього розпису); художньо-стилістичний – для характеристики традиційних та новітніх прийомів розписів на різних етапах розвитку); узагальнення (при оцінці культуротворчого потенціалу хатнього розпису в українській художній культурі).
Джерельна база дослідження. Науковими орієнтирами при написанні роботи стали праці вітчизняних науковців Є. Антоновича, І. Удріс, О. Горбик, М. Саркісян, М. Гринюк, А. Данилюка, С. Довганя, В. Єгорової, Н.  Зозулі, М. Кириченка, Т. Косьміної, А. Курляка, О. Найдена, Ю. Смолій, Н. Студенець, А. Чуднівець та ін. Джерельну базу дослідження становлять публікації в ЗМІ, присвячені хатньому розпису, його символіці, регіональній специфіці тощо.
Практичне значення результатів. Результати проведеного дослідження можуть бути застосовані в музейній сфері, а також в освіті як теоретичний посібник, який може бути використаний студентами вишів   для вивчення українського хатнього розпису, а також науковцями для подальших систематичних досліджень.
Структура дослідження зумовлена метою та завданнями. робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг складає 76 сторінок, обсяг основного тексту - 71 сторінка. Перелік використаних джерел та літератури складається з 65 пунктів і розміщений на 6 сторінках.

Теги: українська хата, народний розпис

 🙋Зацікавила магістерська? З будь-якими питаннями щодо знайомства з роботою та її подальшого придбання підписуйтеся на блог, пишіть повідомлення або звертайтеся у коментарях👇 

«…Для користі всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей…»: курсова робота «Образ гетьмана Мазепи в літературі 19 ст.» (на допомогу студентам)

«…Є народне прислів’я, що тонучий і бритви хопиться, і часто те бувало, що люди з відчаю до неподобних удавалися речей...»

(І. Мазепа. «Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст.») 

«…Мазепа програв — і тому його оголосили «зрадником». Якби він виграв — ніхто з нього зрадника б не робив» (Я. Дашкевич «Іван Мазепа і Росія») 

🤷 Привіт! Представляємо нашу нову рубрику "Допомога студенту". Перейти на неї дуже просто: потрібно лише натиснути на відповідний ярлик у списку, розташованому на боковій панелі. У нас ви можете придбати курсові, магістерські, дипломні роботи, реферати гуманітарного спрямування. Раді вам допомогти. Наш девіз: якісно, унікально, бюджетно! 

У світовій художній та науковій літературі й публіцистиці дослідниками виділяються  три основні підходи до трактування образу українського гетьмана: романтичний герой, зрадник, герой-мученик і борець за свободу України.

«…Я кличу всемогутнього Бога у свідки і заприсягаюся, що не заради високих почестей, не задля багатства або яких інших цілей, а для вас усіх, що є під моєю владою, задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої, бідної України, для користі всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей хочу я за допомогою Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і отчизна не загинули ні під москалями, ні під шведами…» (І. Мазепа. «Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст.») 

Об’єктом дослідження даної курсової роботи є літературна «мазепіана» нової й новітньої доби  ХІХ – ХХ століть.

Предметом дослідження обрано проблему інтерпретації постаті І. Мазепи в зарубіжній та українській літературі XІХ-XX ст.

Методи дослідження: історико-літературний та жанрово-стилістичний аналіз, порівняльно-історичний, біографічний та описовий.

Джерельною базою роботи стала літературна мазепіана ХІХ-ХХ ст., а також ряд документів доби Мазепи, опублікованих Грушевським М. та ін. Орієнтирами при написанні курсової роботи були праці Д. Берегової, І. Борщака, Гриневича В., Донцова Д., Ковалевської О., Лавренчук В., Мельниченко В, Нехайчука Ю., Поліщука В., Тарасової О. та ін.

Матеріали роботи можуть бути використані у якості теоретичного посібника для учнів і студентів, які вивчають українську та зарубіжну літературу й історію України. Представлена інформація допоможе також вчителям української літератури у ході підготовки до уроків на дану тему у 9 класі.

Робота має чітку композиційну структуру і складається зі вступу, 3-х розділів, висновків, списку використаної літератури. Обсяг роботи - 37 сторінок, із них 33 сторінки основного тексту. Бібліографія складається з 56 позицій і подана на 4 сторінках.

Теги: іван мазепа, зрадник, герой україни, патріот

🙋Зацікавила курсова? З будь-якими питаннями щодо знайомства з роботою та її подальшого придбання звертайтеся у коментарях👇 

«Він - пророк світу, що перевищує свої межі…»: що нам відомо про маркіза де Сада?

 «…Немає такого бузувірства, що не було б кимось обожнене і немає чесноти, яку би хто-небудь не затаврував…» (Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад - французький письменник, філософ і учасник Французької революції. У своїх творах відстоював ідеї абсолютної свободи, без обмежень моралі, релігії чи закону. Найголовнішим принципом життя вважав можливість досягнення найвищої особистої насолоди. За свої погляди та твори провів у в'язниці та психіатричних лікарнях близько 32 років свого життя — з них близько 10 років відсидів у сумнозвісній паризькій тюрмі Бастилії і 13 років у психіатричній лікарні. Більшість його творів була написана під час ув'язнення. Пізніше, на основі його ідей отримання сексуальної насолоди від приниження та завдання болю іншій людині був запроваджений термін «садизм».

"Вбий мене або прийми мене таким, яким я є, бо я не змінюся", – писав ув'язнений граф де Сад своїй дружині 1783 року. Найскандальніший автор XVIII століття не був схильний до компромісів.

Раннє дитинство

Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад народився 2 червня 1740 року в замку Конде в Парижі. Його батьком був Жан-Батист Жозеф Франсуа граф де Сад, спадковий намісник у провінціях Брессе, Бюже, Вальроме і Же. До отримання почесного титулу він служив посланцем при дворі кельнського курфюрста, потім — послом у Росії. Його мати — Марі-Елеонор де Має-Брезе де Карман — була фрейліною принцеси де Конде. Мати де Сада сподівалася на те, що у її сина і юного спадкоємця принца де Конде зав'яжуться тісні дружні відносини, які допоможуть Донасьєну влаштуватися в житті. Перебуваючи при дворі, Марі-Елеонор змогла домогтися дозволу принцеси бавитися її синові з принцом. Але маленький де Сад не виявляв жодного інтересу до свого друга, а одного разу навіть побився з ним, після чого був висланий з палацу і вирушив жити до своїх родичів у Прованс.

У 1745 році де Сада відправили жити до його дядька, абата де Сада (абат д'Ебра), який мав займатися його вихованням. Донасьєн оселився в старовинному замку, огородженому масивними кам'яними стінами. У ньому знаходився великий підвал, в якому Донасьєн любив залишатися на довгий час насамоті. Пам'ять про це місце де Сад зберіг на все життя. Абат де Сад допоміг хлопчику познайомитися з мадам де Сен-Жермен, яка стала для останнього другою матір'ю, а також з Жаком-Франсуа Абле, який допомагав Донасьєну у навчанні, а згодом став керуючим в його будинку.

У 1750 році де Сад разом зі своїм вчителем, Жаком Абле, повернувся до Парижа, щоб продовжити навчання в знаменитому Єзуїтському корпусі (коледжі д'Аркур). Донасьєну доводилося жити в апартаментах Абле, оскільки до його повернення в столицю мати де Сада розлучилася з батьком та переїхала в свою резиденцію Кармеліт, де і померла на самоті у 1777 році.

Зрілі роки: військова кар’єра

У 1754 році Донасьєн вступив до кавалерійського училища в надії зробити військову кар'єру. У 1755 році він отримав звання молодшого лейтенанта королівського піхотного полку. У цей час (1756—1763) у Європі розгорілася Семирічна війна, в якій маркіз де Сад взяв активну участь. За заслуги в боях 14 січня 1757 року він отримав звання корнета карабінерів, а 21 квітня 1759 року — звання капітана кавалерії Бургундського полку. У 1763 році де Сад пішов у відставку у званні капітана кавалерії.

Світське життя

«Плач — засіб, до якого вдаються занепалі, брехливі або слабкі жінки…» (Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

Після повернення до Парижа Донасьєн почав вести активне світське життя. Він став залицятися до молодшої дочки пана де Монтрей, президента податкової палати Франції. Але пан Монтрей був проти цього весілля, зате він зміг організувати весілля де Сада зі своєю старшою дочкою Рене-Пелажі Кордьє де Монтрей. 17 травня 1763 року з благословення короля Людовика XV і королеви вони одружилися. Проте де Сад не міг просто сидіти в новому домі й відвідував різні розважальні заклади. 29 жовтня його було ув'язнено на п'ятнадцять діб у вежу замку Венсенн за скандальну поведінку в будинку побачень.

Королівський генеральний намісник

У 1764 році Донасьєн де Сад зайняв посаду свого батька, ставши королівським генеральним намісником в провінціях Брессе, Бюже, Вальроме і Же. 24 січня 1767 року помер старий граф де Сад. Донасьєн Альфонс Франсуа успадкував сеньйоральні права в Лакості, Мазані, Сомані й землі Ма-де-Кабак поблизу Арля.

Гучні скандали і тюремні ув'язнення

«…Слова «порок» і «чеснота» передають суто місцеві уявлення. Жоден учинок, хоч яким дивним він не видавався б, не можна визнати справді злочинним. І не буває вчинків однозначно доброчинних. Усе обумовлено нашими звичаями і кліматом, в якому ми мешкаємо. Те, що вважають злочином у цій місцевості, на відстані в кілька сотень льє називають чеснотою. Так само чесноти іншої півкулі вважають злочинними у нас…»(Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

16 жовтня того ж року в донесенні бургундського інспектора Маре з'явився запис: «Незабаром ми знову почуємо про жахливі вчинки де Сада, який нині намагається умовити дівчину Рів'єр з Опери стати його коханкою, пропонуючи їй за це по двадцять п'ять луїдорів на місяць. У вільні від вистав дні дівчина буде зобов'язана проводити час із де Садом на віллі Д'Арні. Проте дівиця відповіла відмовою».

У 1768 році Сада було притягнуто до суду і ув'язнено в замку Сомюр за зґвалтування француженки Рози Келлер. Деякий час де Сад знаходився в замку під вартою. Потім бургундський інспектор Маре, виконуючи постанову суду Ла Турнель, забрав де Сада із замку Сомюр із завданням помістити затриманого в фортецю П'єр-Ансіз, недалеко від Ліона. 2 червня його перевели у в'язницю Консьєржері в Парижі, а за тиждень за рішенням Людовіка XV ув'язнення було скасоване і де Сада зобов'язали виплатити штраф у розмірі 100 луїдорів.

Продовження військової служби

23 серпня 1770 року маркіз де Сад знову вступив на військову службу в чині майора, а 13 березня 1771 року отримав звання полковника кавалерії.

«Марсельська справа»

«…Руйнування і нищення — один з перших законів природи: будь-що руйнівне не може бути злочинним... Вбивця лише варіює форми. Зникли цілі народи, але від того повітря не стало менш чистим, зірки не затьмарилися, а Всесвіт не зійшов зі своєї осі…»(Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

5 січня 1772 року маркіз де Сад запросив знайомих аристократів на прем'єру комедії власного авторства, яку поставив своїми силами в родовому маєтку Лакост. 27 червня того ж року була порушена так звана «марсельська справа».

О 10 годині ранку маркіз де Сад разом зі своїм лакеєм піднявся в кімнату дівиці Бореллі, на прізвисько Марієтта. У кімнаті також були ще три дівчини — Роза Кост, Маріонетта Ложе, Маріанна Лаверн. Зазначені особи, як засвідчено в поліцейському протоколі, займалися в кімнаті з де Садом різними еротичними іграми, вживанням збуджуючих цукерок, запропонованих де Садом (насправді це була шпанська мушка, відома як шкідливий для здоров'я афродизіак).

О 9 годині ранку 6 січня де Сад відвідав Маргариту Кост. За документами, маркіз запропонував дівчині зайнятися содомією, від чого та відмовилася. Потім маркіз пригостив Маргариту тими ж самими цукерками. Через кілька днів, зі скаргами на біль у шлунку, всі дівчата подали в поліцію скаргу на маркіза.

4 липня французький суд видав указ про арешт де Сада і його пажа. У замку Лакост було проведено обшук, але нічого забороненого не було знайдено. Маркіз де Сад, побоюючись судової розправи, утік у невідомому напрямку.

3 вересня було винесено рішення королівського прокурора Марселя: «Маркіз де Сад і його слуга Латур, викликані до суду за звинуваченням в отруєнні і содомії, на суд не з'явилися і звинувачуються заочно. Їх засуджують до публічного покаяння на паперті кафедрального собору, потім їх повинні доправити на площу Святого Людовика з тим, щоб відрубати де Саду голову на ешафоті, а згаданого Латура повісити на шибениці. Тіла де Сада і Латура слід спалити, а прах — розвіяти за вітром...»

11 вересня того ж року Прованський парламент ухвалив рішення про виконання рішення суду від 3 вересня. Наступного дня (12 вересня) на одній з центральних площ Ексу спалили опудала де Сада і його лакея.

Втеча

Але справжня кара так і не відбулася. Кілька днів по тому Де Саду і Латуру вдалося втекти з фортеці, і вони вирушили до Італії, в Шамбері. Після втечі і ще до від'їзду Донасьєн умовив сестру своєї дружини поїхати з ним; остання погодилася і вирушила разом з ним до Італії, де у них зав'язався бурхливий роман. Дізнавшись про це, теща де Сада мадам де Монтрей домоглася у французького короля так званого Летр-де-каше — королівський дозвіл на арешт і ув'язнення під варту будь-якої особи без пояснення причин. 8 грудня за наказом короля Сардинії де Сада разом зі слугою заарештували в Шамбері і помістили у фортецю Міолан, де вони провели близько п'яти місяців.

У родовому маєтку

У 1773 році в ніч з 30 квітня на 1 травня де Сад, Латур і барон Аллі де Сонжі організували втечу з цієї фортеці. У цьому їм допомогла мадам де Сад. Після цього Донасьєн перебрався у свій родовий маєток у Лакості, де безвилазно жив увесь 1774 рік, побоюючись чергового арешту, загроза якого постійно висіла над ним. У момент перебування маркіза в замку його дружина, мадам де Сад, зібрала групу незадоволених сексуальними збоченнями свого господаря і таємно покинула разом з ними маєток.

Викрадення дівчат

У лютому 1775 року де Сад, втомившись від самітницького життя, викрав трьох місцевих дівчат з метою зґвалтування. Історія про зникнення дівчат швидко обійшла всю округу, і розслідування цієї справи швидко завершилося. Де Сада звинуватили у викраданні дівчат з метою їх спокусити. Черговий скандал ще більше погіршив і без того незавидне становище Донасьєна. Не бажаючи більше перебувати в порожньому замку і чекати на арешт, він у липні-грудні того ж року під ім'ям графа де Мазана виїхав до Італії, де займався вивченням окультних наук, а також написав ряд своїх праць про науки й мистецтва.

Жустіна

У 1776 році де Сад повернувся в Лакост. У жовтні того ж року Донасьєн найняв у свій будинок кілька молодих служниць, які незабаром утікли, за винятком однієї дівчини — Катерини Трілле (Catherine Trillet), яку Донасьєн любив називати Жустиною. 14 січня 1777 року в Парижі померла мати де Сада, Марі-Елеонор де Має-Брезе де Карман. 17 січня батько Катерини Трілле, довідавшись чим може займатися його дочка в замку маркіза, публічно вимагав у де Сада відпустити його дочку додому. Маркіз відмовився, після чого розгніваний батько пробрався в Лакост і вистрілив у де Сада, але промахнувся і був схоплений вартою. 30 січня Донасьєн разом із дружиною прибув до Парижа, де довідався про смерть матері.

У Венсенському замку

13 лютого інспектор Маре заарештував де Сада, виконуючи розпорядження летр-де-каше. Донасьєн був ув'язнений у Венсенському замку, в якому провів 13 років. 27 травня 1778 року французький король видав дозвіл де Саду оскаржити постанову від 11 вересня 1772 року. 14 червня Донасьєн у супроводі інспектора Маре прибув до Ексу. 30 червня прованський парламент скасував рішення марсельського суду, але засудив маркіза до ув'язнення у Венсенському замку. 16 липня на шляху в замок де Саду вдалося втекти від ескорту, і він сховався в замку Лакост, але незабаром пані де Монтрей повідомила в поліцію про місцезнаходження Донасьєна, й інспектор заарештував його знову. У в'язниці з ним обходилися жорстоко, і він часто писав своїй дружині листи з проханнями допомогти йому з їжею, одягом та особливо з книгами.

Літературна діяльність

Маркіз де Сад, який помер майже двісті років тому, безперечно фігура Просвітництва. Він захоплювався Руссо, якого тюремники не дозволяли йому читати. Але він був також першим, хто завдав міцного удару (і самому де Саду сподобалася би ця метафора) проти верховенства розуму і раціо, і став співцем бунтарства, радикалізму та антигуманізму. Ці ідеї стали величезним обуренням XVIII століття, але вони продовжують лунати в мистецтві, літературі та філософії протягом двох останніх століть.

Тоді ж де Сад почав писати свої перші п'єси, оповідання і новели. У січні 1779 року були спрощені умови ув'язнення. Йому надали перо і чорнило, а також дозволили зрідка ходити на прогулянки. 13 липня 1781 мадам де Сад вперше отримала дозвіл на зустрічі з чоловіком, але через напади агресії і ревнощів, які зазнавав Донасьєн щораз, коли бачив дружину, відвідування припинилися, а мадам постриглася в черниці.

«…Релігія взагалі принесла людству незліченні лиха. З усіх хвороб, що загрожують людству, я вважаю її найбільш небезпечною…»(Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад)

У 1782 році де Сад закінчив роботу над своєю першою збіркою літературних творів. Найвідоміший твір цієї збірки — «Діалог між священиком і вмираючим» — неодноразово перевидаватиметься і стане першим знаменитим твором маркіза.

"Практика, стара, як Ерос"

Він – автор найбільш провокативних романів в історії, але його перу також належать невиразні, цілком пристойні п'єси. І він, звичайно, мав помітний смак до грубих форм сексу, що отримали його ім'я, але, як свідчить навіть поверхневий огляд літератури XVIII століття, вони зовсім не були такими надзвичайними для того часу. Як колись зауважив видатний дослідник сексуальності – Мішель Фуко (французький філософ та історик ХХ століття. – Ред.) – садизм – це не "практика, стара, як Ерос", а радше "масовий культурний феномен, який з'явився саме наприкінці XVIII століття".

Розважальна література чи філософські трактати?

Услід за Вольтером та Руссо, де Сад писав романи, які треба читати двома способами: як розважальну літературу і як філософські трактати. Навіть в його найбільш обурливих творах де Сад не був насправді порнографічним письменником. У ранній редакції "120 днів Содому" у нескінченних описах тілесних тортур та жорстокостей немає жодного сексуального натяку. Навіть його найкращий роман "Жустина, або нещастя доброчинності ", у якому священик-розпусник зваблює дівчину, шокував французьке суспільство зовсім не відвертими сценами.

Його мораль

Справжнє обурення викликала мораль роману, яка твердила, що зловживання довірою людини є не тільки прийнятим, але й доброчесним. Істинна доброчесність, на думку філософа, це до кінця втілювати свої найтемніші та найбільш руйнівні пристрасті, навіть за рахунок життя іншої людини. Маркіз також не мав нічого проти вбивства, хоча і був завзятим противником смертної кари. Але вбити людину у пориві пристрасті – це одне, а раціоналізувати вбивство законом – це вже справжнє варварство.

Підступні та жорстокі дії для маркіза де Сада не були відхиленням від норми. Він вважав їх невід'ємною частиною людської природи. Більше того, казав де Сад, раціональна філософія Просвітництва – це побічний продукт цих глибинних бажань. Темні бажання керують людьми значно більше, ніж будь-який раціональний імпульс. Благородство – обман. Жорстокість – природна. Аморальність – єдина мораль, а гріх – єдина чеснота.

Бастилія

29 лютого 1782 року де Сада перевели в Бастилію, а Венсенський замок закрили з економічних причин. 22 жовтня 1785 року Донасьєн почав роботу над романом «120 днів Содому». Через 37 днів де Сад закінчив роботу над манускриптом, який був написаний на рулоні туалетного паперу довжиною близько двадцяти метрів. Маркіз спробував сховати його у себе в камері, але в 1789, коли Донасьєна вже не було в Бастилії, охоронець знайшов цей рукопис і виніс його ще до штурму фортеці.

8 липня 1787 року Донасьєн закінчив роботу над повістю «Нещастя чесноти». 7 березня 1788 року де Сад завершив свою чергову роботу — один із шедеврів французької новелістики — «Ежені де Франваль». 27 квітня 1789 року у Парижі почалося заворушення. Керівництво в'язниці вирішило посилити охорону. 2 липня де Сад прокричав з вікна своєї камери, що в Бастилії катують арештантів, і закликав народ прийти і звільнити їх. 4 липня за скандальну витівку Донасьєна перевели в лікарню в Шарантоні, заборонивши йому забрати книги та рукописи, серед яких був рукопис «120 днів Содому».

 Звільнення

14 липня народ взяв штурмом Бастилію, почалася Велика французька революція. При взятті Бастилії камера де Сада була розграбована і багато рукописів було спалено. 2 квітня 1790 року після дев'яти місяців ув'язнення, де Сад покинув Шарантон; за рішенням Національної Асамблеї були скасовані всі звинувачення, висловлені в летр-де-каше. 3 квітня мадам де Сад домоглася в суді розлучення зі своїм чоловіком і зобов'язала його виплатити їй компенсацію. 1 липня маркіз де Сад, під ім'ям громадянина Луї Сада (citoyen Louis Sade), приєднався до одного з революційних угруповань. З 1 по 14 липня маркіз де Сад проживав у президентші де Флер, яка була його коханкою з квітня по серпень того року. 25 серпня маркіз де Сад познайомився з молодою актрисою Марі Констанс Ренель, яка стала його коханкою до останніх днів його життя.

Літературний успіх

У 1791 році де Сад опублікував свій роман «Жустина, або нещастя доброчинності» («Justine ou les malheurs de la vertu»). 22 жовтня того ж року в одному з театрів Парижа була поставлена драма маркіза де Сада «Граф Окстьєрн, або наслідки розпусти», яку він закінчив ще в Бастилії. 24 листопада Донасьєн читав у «Комеді Франсез» свою п'єсу «Жан Лене, або Облога Бове».

Революційний рух

У 1792 році де Сад продовжував писати п'єси і успішно показувати їх у французьких театрах. 5 березня група якобінців, так звана «Якобінська кліка», освистала комедію маркіза «Спокусник», яка була поставлена в Театрі італійської комедії. 10 серпня у Франції відбулося повалення монархії та встановлення «Першої республіки». У цей же день французькою владою був убитий друг і соратник де Сада Станіслас де Клермон-Тоннер. 17 жовтня Донасьєна призначили комісаром з формування кавалерії, надалі він був зобов'язаний відвідувати всі засідання його комітету, писати політичні нотатки і памфлети. Того ж дня група невідомих бунтівників увірвалася в родовий замок де Сада Лакост і повністю його розграбувала. 30 жовтня де Сад був призначений комісаром державної Ради з охорони здоров'я. Його колегами стали комісари Карре та Дезормо.

1793 рік почався зі страти короля Людовіка XVI, якому 21 січня відрубали голову за допомогою гільйотини. 13 січня маркіза призначили присяжним революційного трибуналу. 12 травня де Сад став головою революційної секції «Пік», але незабаром відмовився від посади, передавши її своєму заступникові. Завдяки своєму становищу 23 травня Донасьєн зміг домогтися, щоб всі імена його родичів були внесені до списку невинних осіб (на той час родина де Сада та родина його дружини зазнала переслідувань). 15 листопада в Конвенті де Сад публічно зачитав свій памфлет «Прохання секції Пік, адресований представникам французького народу».

8 грудня за наказом поліцейського департаменту Парижа де Сада заарештували в його власному будинку і доправили до в'язниці Мадлонетт. У ній і в ряді інших в'язниць Донасьєн просидів протягом 10 місяців, за які в країні почався якобінський терор. В кінці строку суд виніс маркізу смертний вирок, але де Саду вдалося втекти.

Останні роки

В останні роки де Сад вів жалюгідне існування в злиднях і хворобах і працював у версальському театрі як суфлер за сорок су в день. Декрет від 28 червня 1799 року, зарахував його ім'я до списку аристократів, що підлягали вигнанню. До початку 1800-го він отримав все ж таки право громадянства, але незабаром опинився у Версальській лікарні, «вмираючи від голоду та холоду», під загрозою нового тюремного ув'язнення за борги.

6 березня де Сад був арештований поліцією Бонапарта за доносом його видавця й ув'язнений у Сент-Пелажі, потім у Бісетрі. У 1803 році на прохання родини маркіза переводять у психіатричний притулок в Шарантоні, куди за ним їде мадам Кене. Там він знову зміг повністю присвятити себе писанню комедій. З 1805 по 1813 роки він навіть ставить їх з великим успіхом на сцені притулку. На вистави з'їжджався весь бомонд Парижа. З 1804 року Сад писав, можливо, свій найважливіший твір «Дні Флорбеля, або викрита природа». Проте в 1807 році рукопис у нього було вилучено й спалено за наказом префекта поліції. В останні роки життя де Сад написав деякі доволі посередні історичні праці. А в 1813 році анонімно опублікував «Маркізу Ґанж», твір в стилі «roman noir».

Смерть

Де Сад помер в Шарантоні 2 грудня 1814 року від астматичного нападу. Його передсмертну волю було порушено: над тілом Донасьєна було проведено розтин; Ленорман, місцевий священик, не був попереджений, і де Сада за християнським звичаєм поховали на кладовищі в Сен-Моріс. Поховання відбулося 4 (за деякими даними 5-го) грудня 1814. За іншою версією, його поховали в глухому куті його власного маєтку.

Його вплив: "безглуздя перемагає розум..."

Не лише книги маркіза де Сада, але й все його життя було сповнене гріховностей та надмірностей. Він провів третину свого життя в тюрмах, зокрема в Бастилії у 1789 року, в також в божевільнях. Його книги були заборонені невдовзі після смерті у 1814. Але поки твори де Сада припадали пилом на полицях, його темна мораль почала швидко поширюватися.

Франсіско Гойя (іспанський художник XVIII-XIX століття) у перервах між портретами іспанської королівської родини, працював над божевільною серією гравюр – "Капрічос", "Лихоліття війни", "Покійні мрії" – у яких жорстокість перемагає чесноту, а безглуздя – раціональність. Його найвідоміша гравюра "Сон розуму народжує чудовиськ" зображує сплячу людину, можливо, самого художника, над яким кружляють кошмарні звірі – плід його фантазій. Коли Мішель Фуко побачив гравюри Гойї – живописний аналог літературних творів де Сада, – він заявив: "Західний світ отримав можливість замінити розум насильством… Після де Сада і Гойї безглуздя стало вирішальною силою сучасного світу".

Хоча образи жорстокості та насильства, які сколихнув де Сад, зустрічаються в творчості багатьох художників початку XIX століття, особливо Ежена Делакруа та Теодора Жеріко, самі його твори були мало відомі. Тільки наприкінці століття "божественний маркіз" був знову відкритий. Деякі, щоправда, трохи буквально зрозуміли його філософію, як вікторіанський поет Чарльз Свінберн, який обожнював де Сада і писав під псевдонімом довгі епоси про хлопчиків, яких січуть батогами.

Але видатні письменники тієї доби бачили у творчості де Сада дещо більше – філософ перегорнув світ з ніг на голову. "Квіти зла" Шарля Бодлера повернули у літературу ідеологію де Сада. Фрідріх Ніцше, чиє сексуальне життя було закритим настільки же, наскільки воно було відвертим у самого маркіза, багато чим зобов'язаний скандальному філософу. Гійом Аполлінер, поет, який придумав слово сюрреалізм, редагував першу повну збірку творів де Сада. А інші сюрреалісти нерідко знаходили натхнення в його творах, де сцени насильства та сексу перебільшені до абсурду. І не тільки вони. "Серце темряви" англійсько-польського письменника Джозефа Конрада, який зображує керівника колонії, що збожеволів у Конго, – це роман у дусі де Сада. Так само як і "Смерть у Венеції" – декадентський шедевр Томаса Манна про боротьбу із темними бажаннями. Важко собі уявити Зигмунда Фрейда без де Сада, який століття заздалегідь пояснив, що лібідо стоїть у центрі людської природи. Прямим спадкоємцем де Сада у кіно став італійський режисер П'єр Паоло Пазоліні, який екранізував "120 днів Содому". Але вплив філософа можна простежити у багатьох кінотрадиціях: від "Імперії почуттів" Нагіса Осіми до трешових кінострічок Джона Вотерса.

Він скрізь, але він і досі лякає нас. Чому? Тому що фігура де Сада не піддається об'єктивному аналізу. Те, за що виступає де Сад – це не свобода, це крайність. Він пророк світу, що перевищує свої межі. І у сучасному світі, який балансує на краю своїх можливостей – політичних, економічних, екологічних – його темне бачення людства здається як ніколи доречним…

Джерела:
https://ua.kinorium.com/name/160850/info/
https://www.bbc.com/ukrainian/vert_cul/2015/06/150618_vert_cul_marquis-de-sade-still-shocking_vp

«…Без трусів, голою, з мокрою головою і неголеними ногами…»: такою застала тривога героїню книжки Юлії Іллюхи «Мої жінки»

Одного вечора на кухні вона написала першу історію – про жінку, яку тривога застала у ванній і яка боялася померти. І миттю виклала її у фейсбук з хештегом "мої жінки". Так авторка часто вчиняла з усіма короткими формами. 
"Такий хештег я обрала тому, що це була історія про жінку, яка не має імені, просто українська жінка, одна з мільйонів українських жінок", - згадує Юлія. За ніч історія зібрала чимало коментарів та реакцій від українок. І ледь не кожна з них писала, що ця розповідь – про неї.
Юлія продовжила записувати невеликі історії, все ще не думаючи про книжку: "Це було свого роду психотерапією. А коли їх назбиралося досить багато, Ганна Лелів та Марина Соріна запропонували перекласти їх англійською та італійською відповідно". На цьому етапі вже почав формуватися скелет майбутньої книжки. Сорок історій з книжки "Мої жінки" – частково автобіографічні, подекуди розказані знайомими або подругами авторки, прочитані в новинах та наново відчуті авторкою або просто вигадані. Авторка стала переможницею конкурсу BBC «Книга року-2024».

Джерело:
https://www.bbc.com/ukrainian/articles/c938y50g05yo

Теги: Юлія Іллюха, Мої жінки, конкурс, переможниця, ВВС

"...Кто лучше: шпион или враг народа?" Читаем книгу Эдуарда Кочергина «Крещенные крестами»

«…Памяти матки Брони, Брониславы Одынец. Чтобы читатель не мучился вопросами о названии и подзаголовке моего повествования, объясню поначалу второе название, то есть подзаголовок. Во-первых, все события записывались по случаю, на коленках, в малые блокноты, в любых местах, где заставала жизнь и где возникало время редкой незанятости по основной рисовальной работе. Во-вторых, это записки про времена, когда вся страна была поставлена системой на колени. В-третьих, это фрагментарные воспоминания пацанка, которому досталось прожить под победоносные марши в бушующей Совдепии со всеми её страшноватыми фиглями-миглями, как и множеству других подопытных, немалое количество лет. Но вместе с тем это — просто записки, не претендующие на философские, социальные или какие другие высокие выводы. Это — записки на коленках. «Крещённые крестами» — старинное выражение сидельцев знаменитых русских тюрем-крестов, некогда бывшее паролем воров в законе, в соседи к которым в сталинские годы сажали политических. Выражение ёмкое и неоднозначное…"
Книга Эдуарда Кочергина, главного художника Большого драматического театра им. Г.А.Товстоногова, основана на воспоминаниях о тяжелых послевоенных временах, когда он бежал из омского детприемника для детей "врагов народа" на родину в Ленинград…
Побег длился более шести лет, со всеми перипетиями и скитаниями по "эсэсэрии" с ее тогдашними казенными домами, детприемниками НКВД и колониями...
Источник: http://www.knigograd.com.ua/index.php?dispatch=products.view&product_id=211411
🙋Читать онлайн: https://litlife.club/books/140216/read?page=1

«…Грядет век сучий..»: читаем роман Владимира Высоцкого и Леонида Мончинского «Черная свеча»

«…Правду надо говорить себе, другие в ней не нуждаются.» (В. Высоцкий, Л. Мончинский «Черная свеча»)
«…Счастливый человек легко подвержен благостному самовнушению. Он стремится к бесконечному душевному миру, но наслаждается временным, не зная того, что судьба его будет расписана по всем этапам опасной жизни.» (В. Высоцкий, Л. Мончинский «Черная свеча»)

Роман «Черная свеча», написанный Владимиром Высоцким в соавторстве с Леонидом Мончинским, повествует о проблеме выживания заключенных в зоне, об их сложных взаимоотношениях. Пронзительно и честно - о том, как выжить и остаться человеком в лагерном аду…

Идея создания книги

«…Грядет век сучий, хотя мне и не нравится это название. Поджог, ограбление церкви станут рядовыми преступлениями в обществе будущего, школьники начнут грабить школьников, родителей. Потомство тех, кто выйдет из лагерей, пойдет по их стопам, и постепенно людей, желающих взять, станет больше, чем тех, кто может производить. На планете образуется государство ссученных воров. За нами потянутся Африка, Южная Америка, Ближний Восток…» (В. Высоцкий, Л. Мончинский «Черная свеча»)

На создание книги Высоцкого вдохновили реальные истории людей. К сожалению, поэт так и не увидел выхода книги в свет. "Мы не собирались писать книгу ужасов, просто жили (и живём) в мире, где ничего не надо придумывать, ибо действительность превосходит наши фантазии, - вспоминает Леонид Мончинский. - В 1976 году Владимир Высоцкий прилетел в Иркутск с известным организатором старательского дела Вадимом Тумановым, у которого я в то время старался. Они пригласили меня в свою компанию, и мы отправились в Бодайбо — центр золотодобычи Сибири. Высоцкий знакомился с работой артели старателей «Лена», дал пару концертов на производственных участках…» (Л. Мончинский «О том, как писалась эта книга», 1992)

Будучи человеком наблюдательным и любознательным, он никак не мог пройти мимо столь удивительного явления, каким в то время была Тумановская артель. Среди бесцельного социалистического кипения она напоминала островок подлинной жизни, где люди располагали возможностью реализовать свои способности не ради звонкой пустоты лозунга, а для собственного благополучия. Они и душевно были сравнительно благополучны, несмотря на царившую в стране безрелигиозность. Кроме того, интерес поющего поэта привлек тот факт, что большинство путевых старателей в артели — бывшие зэки, отбывавшие наказание на Колыме. Перед ним они предстали как созидатели, люди дела и слова. Воскресение личности произвело на Высоцкого сильное впечатление. Он сказал Мончинскому: «Давай напишем сценарий фильма об их прошлом и настоящем». Тот охотно согласился, ибо его самого увлекала задача постижения этого феномена, да и страницы моих дневников уже хранили истории многих потрясающих человеческих судеб. То, что происходило с бывшими зэками, а ныне старателями, поначалу укладывалось в простую форму: сделайте человека свободным, хорошим он станет сам.

«Но стоило нам оглянуться на их прошлое, - вспоминает соавтор поэта, - как возникала мысль: «Возможно, перед нами просто отдельные экземпляры, счастливчики, получившие неполную дозу лагерной радиации?» Кстати, эта мысль не покидает меня по сей день. На человека обрушилась такая тяжесть притеснений, а ему как Бог помог, и он стоит не раздавлен. Странно... ведь другие становились под той тяжестью плоскими, не сумев сохранить в себе ничего, кроме зверовидных страстей и подлости…» (Л. Мончинский. «О том, как писалась эта книга», 1992)

Даже жаждущего исправления зэка — весь его срок сопровождают зверство и подлость. Чтобы выжить, надо непременно обмануть, ответить ударом на удар или стерпеть унижение, сжав зубы, а при удобном случае поразить противника со спины. Надо действовать, всегда во имя зла, как вечное клеймо, неся на сердце негодование и гнев.

Они не собирались писать книгу ужасов, просто жили … в мире, где ничего не надо придумывать, ибо действительность превосходит все фантазии. Однажды они беседовали с человеком, который ел людей. Так он сказал: «Противно только в самом начале, потом даже хочется...».

Хочется кушать людей, хочется их конвоировать, уничтожать за убеждения, оставлять на свободе растленных мерзавцев, чтобы они наводили ужас на рабочий люд, не позволяя ему думать о своем благополучии, хочется создавать условия народу для самопожирания. Система довольно сложная. Но она работала и работает, будучи предварительно апробированной в лагерях.

Высоцкий остро ощущал влияние той зарешеченной жизни на общество Страны Советов, был убежден — ее создавали тонкие умы, способные проникать мыслью сквозь времена. Однако сказано: «И дело греховное приведено к концу, тогда сласть греховная исчезает и находит горькое жало покаяния».

По словам Л. Мончинского, идея написания книги принадлежит Высоцкому. Правда, он настаивал на сценарии, по которому мечтал поставить фильм в США и сыграть главную роль. Другу удалось его уговорить: вначале будет роман.

О работе над книгой

«Совместно работали урывками. Иногда — неделю, иногда — ночь. Многое согласовывали по телефону. Поэт, конечно, он был замечательный, огромный поэт, в прозе слегка тороплив. Не по своей частенько воле. Популярность его росла стремительно, требовала присутствия во многих местах. Увы, мы — синтез плоти и духа. Наша плоть, однако, не может передвигаться одновременно в разных направлениях. Володя не успевал…» (Л. Мончинский «О том, как писалась эта книга», 1992)

После того как на гастролях в Средней Азии у него горлом пошла кровь, и друг Сева Абдулов сообщил по телефону: «Володя плохой», соваторы предприняли попытку ускорить написание книги. Затем еще один рывок в 1979 году. Тогда он прилетел из Сочи, где его обокрали, вместе с поэтом Андреем Вознесенским. Высоцкий был возбужден, внешне решителен, но внутренне трагично грустен. В последующие дни писалось трудно, хотя именно тогда они нащупали основную нить романа.

«Могучий организм поэта работал, как опытный самолет, на саморазрушение. Земная жизнь становилась для него все прозрачней, сквозь нее виднелась иная, тамошняя жизнь, где можно будет спеть, «представ перед Всевышним», и «оправдаться перед Ним». Душа жаждала спасения...» (Л. Мончинский. «О том, как писалась эта книга», 1992)

Высоцкий ушел, когда первая часть романа — «Побег» — была практически готова. Вторая часть — «Стреляйте, гражданин начальник!» — писалась в Бодайбо, Инте, Ухте, на Воркуте…

Печатая первый вариант книги, машинистка (она проживает в Иркутске) получила сильное нервное потрясение, работу продолжила ее мама. Вероятно, прорыв сознания, прикосновение к другой, страшной жизни способны многое порушить в неподготовленном человеке. Каково же было тем, кто проживал эту жизнь?

Первыми читателями тоже были старатели артели «Печора». Потом работа привлекла внимание «компетентных органов». Мончинский оставил книгу в библиотеке своего друга, где она пролежала несколько лет.

«…Лично мне, ... интересен такой факт: каждый новый рецензент, а их было около двадцати, перед прочтением со вздохом произносил почти одно и то же: «Все уже было: Шаламов, Солженицын, Дьяков. Знакомо...». Отношение круто менялось после прочтения. Жаль, что тех слов не услышит Володя...» (Л. Мончинский «О том, как писалась эта книга», 1992)

Сюжет

«До тебя тут чудак сидел дюже умный. Говорит мне — труд, мол, из какой-то обезьяны человека сделал, а из тебя старшина получился. Ну, я тоже пошутил: «За обезьяну не слыхал, вот точно знаю — тебя завтра стрелять придут». Он оказался мнительным. Приходят с уторка ему помилование читать — висит на штанине с голым задом. Шуток не понимает!» (В. Высоцкий, Л. Мончинский «Черная свеча»)

В центре повествования — жизнь заключенных одного из бесчисленных лагерей ГУЛАГа, в частности непростая судьба бывшего моряка, выдающегося боксера Вадима Сергеевича Упорова, осужденного за участие в несанкционированном поединке с американским спортсменом. В романе подробно описывается тяжелая лагерная действительность, борьба за выживание в условиях постоянного голода, изматывающей работы, сурового режима и интриг соперничающих воровских группировок. Читателю предлагается знакомство с историями потрясающих человеческих судеб, когда чтобы устоять, надо непременно обмануть, ответить ударом на удар или стерпеть унижения, сжав зубы, а при удобном случае ударить в спину.

Экранизация

По мотивам романа «Черная свеча» режиссёром Владимиром Яканиным был снят художественный фильм «Фартовый». Главную роль в картине сыграл Владимир Епифанцев. Литературные критики и криминальные авторитеты, выступившие в качестве экспертов, отметили достоверность происходящего, объективность характеристик персонажей.

Источник: http://vysotskiy-lit.ru/vysotskiy/proza/chernaya-svecha/chernaya-svecha-about.htm

Теги: В. Высоцкий, Л. Мончинский, Черная свеча, век сучий, Фартовый, ГУЛАГ, человеческие судьбы, остаться человеком, соавторы