понедельник, 22 октября 2018 г.

«Літературна подорож до Країни Радості і Добра» (бібліотечний захід у 5-9 класах до 100-річчя з дня народження В.О.Сухомлинського)




Мета: познайомити учнів з біографією та творами В.О.Сухомлинського, розвивати спостережливість, допитливість, вміння давати оцінку вчинкам героїв оповідань,  виховувати доброту, чуйність, любов до рідних та близьких людей, любов до природи, гордість за українську літературну спадщину.
Обладнання: презентація Power Point, твори В.Сухомлинського
Методи і прийоми роботи: демонстрація презентації, розповідь, виставка книжок, робота з книжкою, розгадування кросворду, ілюстрування оповідання, інсценізація, вправа «асоціативний кущ», творча робота, вправа «Мікрофон».
Епіграф:    «Сказав мудрець: Живи, добро звершай!
Та нагород за це не вимагай.
Лиш у добро та в вищу правду віра
Людину відрізня від мавпи й звіра.
Хай оживає істина стара
          Людина починається з добра! (Любов Забашта)
Хід виховної години
І.Організаційний момент. 
ІІ. Повідомлення теми, мети виховної години.
Нашу зустріч сьогодні присвячено українському письменнику, вченому, вчителю – В.Сухомлинському. Цього року в Україні відзначають 100-літній ювілей цієї видатної людини, знаної в усьому світі.
ІІІ. Основна частина виховної години.
1. Розповідь бібліотекаря
В.О.Сухомлинський (1918 – 1970) - видатний педагог, учений, письменник Він дуже любив дітей. Навчав їх, а ще писав для них багато-багато оповідань, казок: про ласкаве сонечко і м"яку зелену травичку, про працелюбних мурашок і веселого метелика, про зайчика-хвалька та голосистого півника, про ласкаві мамині руки і добру бабусю. Він писав про доброту, бо сам був доброю людиною і дуже хотів, щоби діти виросли добрими і чуйними, працьовитими, щоб любили тата і маму, рідну домівку, нашу Батьківщину з широкими луками, зеленими садами, безмежними ланами".

2. Виставка творів письменника.
Погляньте на нашу виставку книжок В.Сухомлинського. 






Ці книжки розкажуть вам по життя хлопчиків і дівчаток, про життя рослин і тварин. Книжки навчать вас бачити красу природи, рости добрими та сміливими людьми. Сьогодні розмова про добро є дуже і дуже актуальною. Адже ми знаємо, як зростає у світі жорстокість. 
Остання жахлива подія у Керчі, коли від рук юного вбивці постраждала велика кількість людей, сколихнула весь світ.


3. По сторінках  біографії В.О.Сухомлинського.
Зверніть увагу на добрі, уважні, лагідні очі і високе чоло, що свідчить про великий розум, відкриту душу, ніжна і добра посмішка завжди осявала його обличчя.


Народився В.О. Сухомлинський 29 вересня 1918 р. в селі Василівка Онуфріївського району, Кіровоградської області у незаможній сім'ї. До революції батько Олександр Омелянович Сухомлинський працював за наймом як тесляр і столяр у поміщиків та окремих се¬лянських господарствах.
Мати — Оксана Юдіна, працювала в колгоспі. В їхній сім'ї, крім Василя, було ще троє дітей — Іван, Сергій та Меланія. Всі вони стали вчителями.
Закінчивши навчання в семирічній школі, де був одним з найкращих учнів, улітку 1934 р. вступив до Кременчуць¬кого педагогічного інституту і став студентом факультету мови і літератури, але через хворобу у 1935 р. припинив навчання у ВУЗІ і сімнадцятирічним юнаком розпочав свою педагогічну роботу. 

Протягом 1935-1938 рр. він викладає ук¬раїнську мову і літературу у школі. Потім продовжує на¬вчання у Полтавському педагогічному інституті (заочно).
У 1941 р. був призваний до лав Радянської Армії.
У 1942 р. був тяжко поранений. У 1942-1944 рр. працює директором середньої школи і вчителем російської мови і літератури у селищі.
Навесні 1944 р. з дружиною до України, на свою Батьківщину, в Онуфріївський район. Працює чотири ро¬ки завідувачем районного відділу освіти.
А в 1948 р. за власним проханням стає директором Павлиської середньої школи. Цією школою він керував до кінця свого життя. 23 роки життя в Павлиші стали найпліднішими.
На найвищий щабель своєї творчості В. О. Сухомлинський піднявся в 60-і роки.
Саме в ці роки він написав свої найкращі книжки, статті, художні твори для дітей.


Не раз був нагороджений орденами і медалями за свою плідну працю.
2 вересня 1970 р. перестало битися серце В. О. Сухомлинського. Він прожив 52 роки. Але фізична смерть на поклала край життю його творчих надбань. І тому ми сьогодні зупинимось на одній зі сходинок багатогранної творчості вчителя-педагога В. О. Сухомлинського –
його оповіданнях і казках про добро і чуйність до людей.
3.
Що ж таке добро? Доброта?
Давайте звернемось до тлумачного словника:
«Добро -  корисна справа.
Доброта – чутливе, дружнє ставлення до людей, тварин».
              
4. Знайомство і обговорення оповідань В. Сухомлинського.

·      «Покинуте кошеня»


Одним із прикладів доброго, чутливого ставлення до тварин є оповідання В. Сухомлинського «Покинуте кошеня»
Обговорення: чому навчає цей твір?

·      "Горбатенька дівчинка"



Обговорення: хто привів дівчинку до класу? Хто вів урок? Хто розв’язував задачу? Хто відкрив двері? Що витримали діти? Як звали дівчинку?
·      «Важко бути  людиною…»
Бесіда по змісту прочитаного: звідки поверталися діти? Куди зайшли і що попросили? Що забули зробити діти? Чому це обов’язково потрібно було зробити?

·      «А серце тобі нічого не наказало?»
Обговорення: чого навчає цей твір?
·      «Образливе слово»
Обговорення: як ви зрозуміли зміст цього твору?

·      «Через потік»
Обговорення: чого навчає цей твір?
·      "Яблуко в осінньому саду"
Обговорення: яку пору зображено? Як звали дівчаток? Що побачили на яблуньці? Яким був ранок? Кому віддали яблуко? Що зробила мама з яблуком? Що засяяло у очах мами? Якими показано дівчаток? Чого вчить оповідання?


·      «Іменинний обід»
Обговорення: чого навчає цей твір?

·      «Хто кого веде додому»
Обговорення: як ви зрозуміли зміст цього твору?
·      «Бо я – Людина»
Обговорення: чого навчає цей твір?
5.Розв’язування моральних завдань
Бібліотекар: ми постійно перебуваємо серед людей – у колі сім’ї, друзів, у школі, в класі, на вулиці. Всюди нам потрібно поводити себе так, щоб і навколишнім і нам було добре.
 Завдання: закінчити життєву ситуацію та зробити висновок.
·      Маленьке пташеня випало із гнізда. Воно лежало на землі, безпорадно чекаючи допомоги. Це побачили Сашко та Маринка. Діти вирішили забрати пташеня додому. Над ними стурбовано літала мама пташеняти, ніби хотіла щось їм сказати. Побачивши це хлопчик та дівчинка… Обговорення: як ви думаєте, що вони зробили?



·      Під час дощу серед двору з’явилася велика калюжа. Зіна, дуже гарно одягнена, поспішала у гості. По дорозі вона зустріла бабусю. Вона з розпачем дивиться на калюжу, у яку впала її палиця. Мабуть, старенька не могла її самостійно підняти. Зіна  на мить зупинилася і уявила свою бабусю в такій ситуації. Дівчинка поспішила, але … Обговорення: як вчинила Зіна? А ви як би вчинили?

· 


Хлопчики та дівчатка гралися у схованки. Несподівано Сергійко спіткнувся і впав. Розбив коліно. Хлопчик заплакав. З коліна текла кров. Дівчатка кинулись до нього. Оленка почала заспокоювати Сергійка. Галинка, крім жалісливих слів… Обговорення: як ви думаєте, що зробила Галинка? А як би ви вчинили?.



Бібліотекар: подібні історії відбуваються з кожною людиною. Мені дуже хотілося б ,щоб ви були чемними хлопчиками та дівчатками. Щодня людина сама вирішує – чинити їй добро чи ні. Адже людина, яка робить добро, є також щасливою, як та, кому вона зробила.

6. «Кругообіг добра в природі» (перегляд мультфільму). https://www.youtube.com/watch?v=yXEbKdpyaUk

7.Гра «Якщо ти добра дитина, то повинен…»

Умови гри: якщо людина повинна робити те, що я називаю, то плескайте у долоні, якщо ж ні, то нічого не робіть.

·      Допомагати мамі мити посуд. +
·      Робити комусь зле, якщо цього ніхто не бачить. –
·      Не вмиватися.
·      Берегти рідну природу та охороняти її. +
·      Шанувати працю інших людей +
·      Галасувати, коли хтось відпочиває. –
·      Бути вихованим, стриманим. +
·      Обманювати, хвалитися. –
·      Насміхатися з чужого горя. –
·      Добре вчитися, багато читати. +
·      Не слухати батьків. –
·      Допомагати друзям у біді. +
·      Ділитися тим, що в тебе є. +
·      Ображати інших. –
·      Захищати слабшого. +
·      Спати на уроках. –
·      Викрикувати на уроках. –
·      Красти. –
·      Любити своїх батьків. +
8. Десять правил: чого не можна робити

 Бібліотекар: все своє життя Сухомлинський працював у школі з дітьми. Тому він склав 10 правил: чого не можна робити. Послухайте і запам’ятайте їх:
·      Не можна ледарювати, коли всі працюють,
·      Не можна сміятися над старістю і старими людьми, про старість треба говорити тільки з повагою.
·      Не можна заходити в суперечку з шанованими і до­рослими людьми, особливо зі старшими.
·      Не можна виявляти незадоволення тим, ,що в тебе немає якоїсь речі.
·      Не можна допускати, щоб мати давала тобі те, чого вона не бере собі.
·      Не можна робити того, що осуджують старші.
·      Не можна залишати старшу рідну людину одинокою
·      Не можна збиратися в дорогу не спитавши дозволу і поради у старших.
·      Не можна сідати до столу, не запросивши старшого.
·      Не можна сидіти, коли стоїть доросла, особливо літ­ня людина, тим більше жінка.
 9. Заключне слово бібліотекаря:
«Сказав мудрець:
Живи, добро звершай!
Та нагород за це не вимагай.
Лиш у добро та в вищу правду віра
Людину відрізня від мавпи й звіра.
Хай оживає істина стара
Людина починається з добра! (Любов Забашта)
Бажаю вам, щоб у ваших душах зростали зернятка добра, щоб на вашому шляху завжди зустрічалася література, яка, подібно до казок і оповідань В.О.Сухомлинського, надихала б вас на добрі вчинки.

Додаток №1. Тексти оповідань, використані у заході
1.    «Покинуте кошеня»
Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.
Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

2.    "Горбатенька дівчинка".
Клас розв'язував задачу. Учні схилились над зошитами. Коли це у двері хтось тихо постукав.
—    Відчини двері й подивись, хто там стукає,— мовив учитель.
Чорноокий хлопчик, що сидів за першою партою, живенько відчинив двері. До класу зайшов директор школи з маленькою дівчинкою. Тридцять п'ять пар очей впилися в незнайому дівчинку.
Вона була горбатенька.
Учитель затамував подих і повернувся до класу. Він дивився у вічі пустотливих школярів і мовчки благав: хай не побачить дівчинка у ваших очах ні подиву, ні насмішки.
У їхніх очах була тільки цікавість. Вони дивилися на незнайому дівчинку й лагідно всміхалися.
Учитель полегшено перевів дух.
—    Цю дівчинку звуть Оля,— сказав директор.— Вона приїхала до нас здалеку. Хто поступиться їй місцем на першій парті? Бачите, яка вона маленька?
Усі шість хлопчиків і дівчаток, що сиділи за передніми партами, піднесли руки:
—    Я....
Учитель був тепер спокійний: клас витримав іспит.
3.    Важко бути  людиною…
    Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежить у долині за кілька кілометрів од села. Втомлені, знесилені діти ледве ді­йшли до хутірця. Зайшли в крайню хату. попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати.   Діти напилися, відпочили на траві. Де й узя­лися  сили.
Відійшли з кілометр від хутірця, Марій­ка   тут   і   згадала:
—  А ми ж не подякували жінці за воду.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
– Що ж…—каже Роман,—це невелика біда. Жінка вже й забула, .мабуть. Хіба варто повертатися  через таку дрібницю?
– Варто,—наполягає Марійка. — Хіба тобі самому не соромно перед собою, Ро­мане?
– Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.
– Ви як хочете,— каже Марійка,— а я   повернуся   й подякую…
– Чому? Скажи, чи ж обов’язково треба це робити?—питає Роман…—Адже ми так  потомилися…
– Бо ми люди… Якби ми були телята, можна   було  б  і   не вертатися…
Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.
Роман постояв хвилину й, зітхнувши, теж   поплівся  за гуртом.
—      Важко бути людиною…—сказав він.
4.    «А серце тобі нічого не наказало?»
    Андрійко прийшов зі школи й побачив заплакану матір. Він поклав книжки і сів за  стіл.   Чекає   обіду.
—  А тата відвезли в лікарню,—каже Мати.—Занедужав батько.
Вона ждала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушливий,
спокійний.
Мати великими очима дивилась на Анд­рійка.
– А нам завтра до лісу йти,— каже Андрійко.—Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій   ранку.
– Та  куди   ж   ти  підеш   завтра?
– До  лісу…   Як   наказала   вчителька.
– А серце тобі нічого не наказало?— спитала   мати   й   заплакала.
5.    «Образливе слово»
Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе слово. Заплакала Мати. Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не спить—мучить його совість:   адже   він   образив Матір.
Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час їхати йому в дале­кий край. Поклонився Син Матері низько до  землі   й   говорить:
— Простіть мене, Мамо, за образливе слово.
—    Прощаю,—Мама сказала й зітхнула.
—    Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово.
Задумалась Мати, геть посмутнішала. На її очах з’явились сльози. Каже вона Синові:
—  Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід  глибокий   зостається.
6.«Через потік» (оповідання)
Андрійко і Ніна, школярі-першокласники, поверталися із школи.
На шляху був ярок. А припекло сонце, розстанув сніг, і ярком потекла вода.
Шумить бурхливий потік. Стоять перед потоком Андрійко й Ніна.
Андрійко швидко перебрів через потік, став на протилежному березі. Подивився хлопчик на Ніну, й соромно йому стало. Бо він вже в чобітках, а Ніна – в черевичках. Як же вона перебреде?
«Ой, як недобре я зробив, – подумав Андрійко. – Чому я не зразу побачив, що Ніна в черевичках?» Андрійко перебрів потік назад, підійшов до Ніни і каже:
–       Це я хотів довідатися, чи глибоко. Бо переправлятися будемо вдвох.
–       Як? – здивувалася Ніна. – Адже я в черевичках.
–       Сідай мені на спину, – сказав Андрійко.
Ніна сіла на спину Андрійкові, і хлопчик переніс її.
7.Іменинний обід (оповідання)
У Ніни велика сім’я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.
Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся – найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся – ложка дрижить, крапельки падають на стіл.
Скоро день народження Ніни. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна хай запросить подруг.Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це ж і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять. Подруги сміятимуться. Розкажуть потім у школі, що в Ніниної бабусі руки тремтять.
Ніна тихенько сказала мамі:
–       Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.
–       Чому? – здивувалася мама.
–       В неї руки тремтять. Капає на стіл.Мама зблідла.Не сказавши й слова, вона зняла зі столу білу скатерть і сховала її в шафу.Довго сиділа мовчки, потім сказала:
–       У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.
8.Оповідання "Яблуко в осінньому саду".
Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.
Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч з жовтим лист ком вони побачили на гілці велике рожеве яблуко.
Оля й Ніна аж скрикнули від радості.
— Як воно тут збереглося? — з подивом запитала Оля.
 — Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна і зірвала яблуко. Кожній хотілося потримати його в руках.
Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, але вона соромилась висловити це бажання, а тому сказала сестрі:
— Хай тобі буде яблуко, Ніно...
Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися в цьому. Ніна сказала:
— Хай тобі буде яблуко, Олю...
Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна і та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.
Віддали їй яблуко.
В маминих очах сяяла радість. Мама розрізала яблуко й дала дівчаткам по половинці.
9.Хто кого веде додому
У дитячому садочку хлопчики-однолітки Василько і Толик. Обом по п'ять років, їхні матері працюють. Коли повертаються з роботи, заходять у дитячий садочок. Мати одягає Василька, бере його за руку й каже:
- Ходімо, Васильку, додому.
А Толик одягається сам, бере маму за руку й каже:
- Ходімте, мамо, додому.
Дорогу перемело. Є тільки вузенька стежечка серед снігових заметів.
Мати Василькова йде по снігу, а син стежечкою. Бо мама веде Василька додому.
Толик йде по снігу, а мати стежечкою. Бо Толик веде маму додому.
Минуло дванадцять років. Стали Василько й Толик сильними, стрункими, красивими юнаками.
Якось занедужала тяжко Василькова мати.
Того самого дня важко захворіла і Толикова мати.
Лікар жив у сусідньому селі за кілька кілометрів. А було це взимку, дорогу засипало снігом.
Василько вийшов за ворота, глянув на сніг та й каже:
- Хіба можна по такому снігові йти?
Постояв трохи Василько й повернувся до хати.
А Толик пішов глибоким снігом у сусіднє село й повернувся з лікарем.
10.«Бо я – Людина»
Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.
Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.
Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.
Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?
— Я прибрав його з дороги.
— Ви також спіткнулися й забили ногу?
— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
— Чому ж ви прибрали камінь?
— Бо я — людина. Хлопчик зупинився у задумі.

— Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?